Тихий Дін. Книга друга

Сторінка 60 з 112

Михайло Шолохов

Він, нахмурившись, розпечатав пакет, швидко прочитав путьовку, де суховато було сказано, що під його оруду посилається члена партії товаришку Ганну Погудко і кілька разів перечитав додану до путьовки записку Абрамсона:

"Дорогий т. Бунчук!

Посилаємо до вас гарну товаришку Ганну Погудко. Ми погодилися на її палке прохання і, посилаючи її, сподіваємося, що ви зробите з неї бойового кулемет-' чика. Я знаю цю дівчину. Радо рекомендуючи її вам, прохаю про одне: вона цінний робітник, але запальна, трохи екзальтована (ще не перебродила молодість), стримуйте її від безглуздих учинків, бережіть.

Цементувальним середком, ядром у вас, безперечно, є ці вісім чоловіка металістів. З них звертаю увагу на товариша Богового,. Дуже путящий і відданий революції товариш. Ваш , кулеметний загін складом своїм — інтернаціональний, — це добре: буде боєздатніше.

Прискорте навчання. Є відомості, ніби Кадедін збирається на нас походом. З товариським привітанням

С. А б р а м с о н".

Бунчук глянув на дівчину, що стояла перед ним (діялося в підвальному приміщенні, в одному з будинків на Московській вулиці, де провадили навчання). Скупе світло тушувало її обличчя, робило риси його невиразними.

— Ну, що ж? — неласкаво сказав він. — Коли це ваше власне бажання... І Абрамсон ось просить... Залишайтесь.

Зівлоротого "максима" густо обліплювали з усіх боків, Гронами висли над ним, спираючись на спини один одному, стежили жадібно-цікавими очима, як під умілими руками Бунчуковими зручно розпадався він на частини. Бунчук, знову склав його чіткими, розраховано-повільними, рухами, пояснював будову і призначення окремий частин, навчав, як поводитись, показував правила наводки, прицілювання, пояснював міри деривації по траєкторії, крайню досяжність в .льоті кулі. Навчав, як розташовуватися під час бою, щоб не зазнавати поразки під пострілами ворога,, сам лягав під щит з облупленою захисною фарбою, говорив про вибір місця, про розташування скриньок із стрічками.

Всі засвоювали легко, за винятком пекаря Геворкянца. У того все не клеїлось: хоч скільки показував йому Бунчук, як розбирати, — ніяк не міг він запам'ятати, плутав, губився, шептав збентежено:

— Зачім не виходить? Ах, що я... пробачай... треба ось цього сюди. Знову не виходить!.. — скрикнув він розпачливо. — Зачім?

— Ось тобі й "зачім", — перекривляв його смаглявий, з синіми крапками пороху на чолі й щоках, Боговий. —Тому не виходить, що безтолковий ти. Ось як треба, — показував він, впевнено вкладаючи частину в призначене їй місце.— Я он з дитинства інтерес мав до військової справи, — під загальний регіт тикав у свої сині конопини на обличчі: — Гармату робив, а її розсадило, — довелося потерпіти. Зате тепер ют здібності виявляю.

Він і справді легше і скорше за всіх засвоїв кулеметну справу. Відставав один Геворкянц. Найчастіше чути було його плачучий, розгніваний голос.

— Знову не так! Зачім? Не знаю!

— Який ішек, я-я-який ішек! На вся Нахічевань один такий!— обурювався злий мокрогубий грек Міхалідзе.

— На диво безтолковий! — погоджувався стриманий Ре-біндер.

— Це тобі не бублики місити! — пирхкав Хвиличко, і всі незлобиво посміювалися.

Тільки Степанов, рум'яніючи, роздратовано кричав:

— Треба товаришеві показувати, а не зуби скалити!

Його підтримував Крутогоров, великий, рукастий, вирлатий, літній робітник депа, схожий на розстригу-попа.

— Смієтесь, калатальники, а справа стоїть! Товаришу Бунчук, вгамуй свою кунст-камеру, або жени їх під три чорти! в небезпеці, а їм — смішки! Теж — перебувають у партії!.. Звірячої подоби якісь... Бігме!-г-басив він, розмахуючи кулаком, як молотом.

З гострою допитливістю доходила до всього Ганна Погудко. Вона настирливо приставала до Бунчука, хапала його за рукави незграбного демісезона, невідступно стирчала коло кулемета.

"— А коли вода замерзне в кожусі—тоді що? А за великого вітру яке відхилення? А це як, товаришу Бунчук?— обступала вона питаннями і вижидально підводила на Бунчука великі з манливим і теплим блиском чорні очі.

В її присутності почував він себе якось незручно і, мов би відплачуючи за цю незручність, ставився до неї з підвищеною вимогливістю, був підкреслено холодний, але щось хвилююче, незвичайне відчував, коли ранком, справно, точно о сьомій, входила вона до підвалу, мерзлякувато засунувши руки в рукава зеленої теплушки, човгаючи підошвами великих салдатських чобіт. Вона була трохи нижча від нього, тілиста тією тугою тілистістю, що властива здоровим, фізичної праці дівчатам, може трохи згорблена і, мабуть що й негарна, коли б не було великих владних очей, що дивно скрашали всю її.

За чотири дні він навіть не роздивився на неї, як слід. У підвалі було напівтемно та й незручно і ніколи було розглядати її обличчя. На п'ятий день увечорі вони вийшли разом. Вона йшла попереду; ступивши на останній приступок, повернулася до нього з якимсь запитанням і Бунчук внутрішно ахнув, глянувши на неї при вечірньому світлі. Вона, звичним жестом поправляючи волосся, чекала відповіді, трохи відкинувши голову, скосивши в його бік очі. Але Бунчук не дочув запитання, помалу виходив він сходами, здавлений солодко-болісним почуттям. Це колюще, мов би остудне почуття зазнавав він завжди перед великим чимсь у житті: і першого моменту атаки, коли ще не притуплено емоції, і слухаючи злегка гаркаву мову Леніна, почуваючи, як приземлює, пали'ґь його розум проводиря і генія, і милуючись небачено-барвистою прядкою заходу, і важачись на небезпечне — те саме відчував він і зараз, дивлячись на рожеві смагляві щоки дівчини, на червневу блакить білків і невимовну безмірну глибінь чорних її очей. У неї від напруження (незручно було справлятися з волоссям, не скинувши хустку), злегка рухалися просвічені низьким сонцем рожеві ніздрі. Лінії рота були мужні і в той же час — дитячо-ніжні. На трохи піднятій верхній губі темнів легесенький пушок, чіткіше відтінюючи неяскраву білість шиї. Проста, як казка, стояла .перед ним дівчина, в білих, срібної чистоти, зубах тримала шпильки, тремтіла тугою бровою — і здавалося,, ось-ось розтане, мов звук у сосновому борі на зорі.