— Ходім но до вагону, — обіцяйливо запропонував Бунчук.
Вони по черзі влізли до вагону. Бородатий когось розштовхував ногамц, півголосом говорив:
— Уставайте, хлопці! Чоловік потрібний прибув до нас, у гостину. Ну, кваптеся, служиві, мерщій!
Козаки покрехтували, підводилися. Чиїсь великі, про-.смерділі тютюном і кінським потом долоні, бережно торкаючись, обмацали в темряві обличчя присілого на сідло Бунчука; густий мазутний бас спитав:
— Бунчук?
— Я.. А це ти, Чикамасов?
— Я, я. Здорово, дружок!
— Здрастуй.
— Зараз збігаю, хлопців третьої чоти покличу. Ну-ну?
/— Мотай.
Третя чота прийшла майже вся, тільки двоє залишилися при конях. Козаки підходили до Бунчука, простягали чор-стві окрайці долонів, нахиляючись, придивлялися при світлі лихтаря до його великого похмуруватого обличчя, називали то Бунчуком, то Ільком Митровичем, то Іллюшою, а.ле у всіх голосах' одним тоном лунав товариський теплий привіт.
У вагоні було задушливо. На дощатих стінах танцювали світляні блики, хиталися й більшали потворні тіні, жирним лямпадковим світлом курився лихтар.
Бунчука дбайливо посадовили до світла. Передні сиділи навпочіпках, інші, стоячи, обручем зімкнулися навколо. Те-, нористий Дугін відкашлявся.
— Листа твого, Ілько Митровичу, ми недавно одержали, однак , нам хочеться послухати про тебе, і щоб ти порадив нам, як далі бути. Таж просувають нас до Пітеру — що ти вдієш?,
— Чи бачиш, яка справа, Митровичу,—заговорив козак з сергою в зморщеному усі, що стояв коло самих дверей, той самий козак, якого образив колись Листницький, не дозволивши варити чай на ша'нцьовому щиті: — Тут до нас підбиваються різні агітатори, відмовляють — мовляв, не йдіть на Петроград, мовляв, воювати нам проміж себе/ нічого і різне подібне говорять. Ми* слухали — слухаємо, а віри їм не :дуже ймемо. Чужий нарід. Мо', вони нас під манастир надворничати ведуть, — хто їх знає? Відмовся, а Корнілов черкесів направить — і от знову кроворозлиття вийде. А ось ти — наш козак, і ми тобі віри більше даємо і дуже навіть вдячні, що листи нам з Пітеру писав і газети знову ж... Тут, признатись, на папір бідували, а газети дістанемо...
— Чого мелеш, чого брешеш, дурна голово? — обурено перепинив котрийсь. — Ти — неписьменний, так думаєш — і всім темно, як тобі? Ніби ми на куриво газети переводили. Перше, Ілько Митровичу, ми їх від голови до хвоста перечитаємо, бувало.
— Набрехав, диявол гризний!
— "На куриво" — рубанув теж!
— З дуру, як з дубу!
— Братушки! Я не в тому розумінні сказав, — виправдувався козак з сергою. —'Звичайно, спочатку ми газети читали.
— Мені грамоту не довелося взнати... До того говорю, що взагалі читали, а потім уже на куриво...
Бунчук, скупо посміхаючись, сидів на сідлі, поглядав на козаків; йому незручно було говорити сидячи, він підвівся і, повертаючись до лихтаря спиною, поволі, натужно і непевно заговорив:
— У Петрограді вам робити нічого. Ніяких заколотів там немає. Знаєте, ви, для чого вас туди посилають? Щоб скинути Тимчасовий уряд... Ось! Хто вас веде? — Царський генерал Корнілов. Для чого йому треба зіпхнути Керенсько-го? — Щоб самому сісти на це місце. Глядіть, станичники! Дерев'яне ярмо з вас хочуть скинути, а вже коли надінуть, так надінуть крицеве! З двох бід треба вибирати біду, яка менша. Чи не так? От і розміркуйте сами: за царя по зубах вас били, вашими руками на війні жар загрібали. Загрібають і за Керенського, але по зубах не б'ють. За Керенського хоч трошки, але краще. Але ще краще буде після Керенського, коли влада перейде до більшовиків. Більшовики війни не хочуть. Коли б влада в їх руках, — зразу ж був би мир. Я не за Керенського, чорт йому брат, — всі вони одним миром мащені! — Бунчук посміхнувся і, витираючи рукавом піт з чола, говорив далі: — Але я кличу вас не проливати кров робітників і покищо захищати Тимчасовий уряд. Чому захищати? — А тому, що коли буде Корнілов, то в робітничій крові по коліно бродитиме Росія, при ньому важче буде видерти владу і передати її до рук працюючого народу.
— Стривай лишень, Ілько Митровичу! — сказав, виступаючи з задніх лав невеличкий "козак, такий же кремезний, як і Бунчук; він відкашлявся, потер довгі руки, подібні до обмитого водою коріння дуба-перестарка і, дивлячись на Бунчука усміхненими, ясно-зеленими, клейкими, як молоде листя, очима, спитав: — Ти ось про ярмо говориш... А більшовики, як загарбають владу, яке. ярмо на нас надінуть?..
— Ти що ж, сам на себе ярмо одягатимеш?
— Як це сам?
— А так. Адже за більшовиків хто буде при владі? — Ти будеш, коли виберуть, або Дугін, або оцей дядько. Виборна влада, рада. Зрозумів?
— А зверху хто?
— Знову ж кого оберуть. Оберуть тебе — і ти будеш зверху.
— Та ну? А чи не брешеш ти, Митровичу?
Козаки засміялися, заговорили всі разом, навіть вартовий, що стояв на дверях, відійшов на хвилину, втрутився в розмову:
— А про землю вони як?
— Не заберуть у нас?
—-Війну закінчать? Чи, може, зараз тільки обіцяють, щоб за них руки підносили.
— Ти нам все по совісті розказуй!
— Ми тут у темряві блукаємо.
— А чужим вірити небезпечно. Брехні багато...
‘ — Вчора матросик якийсь про Керенського плакав, а ми його за волосся та з вагону.
— "Ви — галасує, — кондри!.." Дивак!
— ІУІи цих слів не розуміємо, з чим їх їдять.
Бунчук, повертаючись на всі боки, мацав очима козаків, чекав, поки вгамуються. У нього зникла непевність успіху свого заповзяття, що була перше, і він, опанувавши настрій козаків,' уже твердо знав, що хоч як, а затримає ешельон у Нарві. День тому, коли, з'явившись до петроградського районного комітету партії, він запррпонував себе як агітатора для роботи серед скерованих до Петрограду частин 1 —ї донської дивізії, був певен успіху, та дістався до Нарви— і певність ця в ньому захиталася. Він знав, що якимись іншими словами треба говорити з козаками, з острахом почував, що, мабуть, і не знайде спільної мови, бо повернувшись дев'ять місяців тому в робітничу гущу, знову кревно, зрісся з нею, виступаючи, звик, що його відчувають і розуміють з півслова, а тут, з земляками, потрібна була інша, напівзу-бата, черноземна мова, ящерина меткість, якась більша сила переконання, щоб не тільки обпалити, а й запалити, щоб знищити, протягом віків напластовуваний страх непослуху, ррздушити млявість, навіяти почуття своєї правоти і повести за собою.