Зустрічаючи на свойому шляху стихійний опір робітників і службовців залізничників, перемагаючи перешкоди, еше-льони корнілівської армії помалу стікали до Петрограду, громадилися на вузлах, знову розтікалися.
У червоних клітинах вагонів, коло розсідланих напівголодних людей, товпилися напівголодні донські, усурійські, оренбурзькі, нерчинські та амурські козаки, інгуші, черкеси, кабардинці, осетини, дагестанці. Еніельони, чекаючи вирядження, годинами простоювали на станціях, вершники густо висипали з вагонів, сараною забивали вокзали, купчилися на коліях, поїдали все їстивне, що залишалося від попередніх ешельонів, нишком крали в хмешка'яців, грабували харчові склепи.
Жовті і червоні випуски козаків, ошатні куртки драгун, черкески гірняків... Ніколи не бачила скупа на кольори північна природа такого багатого сполучення барв.
‘ 29-го серпня коло Павловська 3-а бригада Тубільної дивізії, під командою князя Гагаріна вже стикнулася з ворогом. Нахопившись на розібрану колію, Інгушський і Черкеський полки, що йшли в голові дивізії, вивантажились і похідно пішли в напрямку Царського Села. Роз'їзди інгушів проникли до станції Сомрино. Полки притишеним темпом розвивали наступ, тіснили Гвардійців, вичікуючи, поки підтягнуться інші частини дивізії. А ті в Дно чекали вирядження. Деякі не доїхали ще й до цієї станції.
Командир Тубільної дивізії, князь Багратіон, перебував у маєтцу недалеко від станції, чекаючи скупчення решти частин, не ризикуючи йти походним ладом до Вириці.
28-го він дістав із штабу Північного фронту копію такої телеграми:
"Прошу комкорові 3 і начальникам дивізії 1-ї Донської Усурійської і Кавказької Тубільної передати наказ, головнокомандувача, що коли через якісь непередбачені обставини, виникнуть для ешельонів труднощі пересуватися залізницею, то головнокомандувач наказав дивізіям далі посуватися похідно. 27-го серпня, 1917 року, № 6411.
' Романовськ и й".
Близько 9 години ранку Багратіон телеграфом повідомив Корнілова про те, що о 6 годині 40 хвилин ранку дістав через начальника штабу Петроградської округи, полковника Багратуні, наказ Керенського повернути всі ешельони назад і що ешельони дивізії затримано по дорозі від роз'їзду Гачки до станції Оредеж, то*му що залізниця, згідно з наказом Тимчасового уряду не.дає жезлів; та, дарма що резолюція, котру він одержав від Корнілова, казала: "Князеві Багра-тіонові. Продовжувати рух залізницею.' Коли залізницею буде неможливо, то похідно до Луги, де піддатися під оруду генерала Кримова",г— Багратіон все ж не наважився йти похідно і наказав вантажитися у вагони штабові корпусу.
Полк, в якому колись служив Євген Листницький, разом з рештою полків, що входили до складу 1-ї донської козацької дивізії, перекидався на Петроград лінією Ревель — Везенберг—Нарва. 28-го, о 5-й по півдні, ешельон з двох сотень полку прибув до Нарви. Командир ешельону дізнався, що вночі виїхати неможна тому, що між Нарвою і Ямбургом попсовано колію, частину залізкичого батальйону наді-, слано туди екстренним потягом і на ранок, коли встигнуть відновити колію, ешельон буде виряджено. Хоч-не-хоч еше-льонному довелось погодитись. Чортихаючись, він вліз до свого вагону, поділився новиною з офіцерами, засів пити чай.
Ніч прийшла похмурна. З затоки віяв вогкий пронизливий вітер. На колії, у вагонах, глухо переговорювалися козаки та копйтили дерев'яні підлоги коні, знепокоєні гудками паротягів. У хвості ешельону молодий козачий голос співав, скаржився в темряві невідомо кому:
Прощай, ти, місто і містечко,
Прощай, ти, рідний хуторок.
Прощай, ти, дівка молоденька,
Ой, та прощай ти, квітонько ясна.
Бувало від зорі до зорки ,
Лежав та в любки на руці,
А й ех, тепера від зорі до зорки Стою з рушницею в руці...
З-за сірої махині пакгавзу вийшов чоловік. Постояв, прислухаючись до пісні, оглянув колії, помічені жовтими при-тинками вогнів, упевнено пішов до ешельону. Кроки його німо звучали по шпалах, глохли, коли наступав і йшов по утрамбованому суглинку. Він поминав крайній вагон, його окликнув, урвавши пісню, козак, що стояв на дверях:
—. Хто такий?
— А тобі чого?.;—нехотя обізвався, уходячи.
— Чого тиняєшся поночі? Ми вас, жульманів, шльопаємо! Приглядаєшся, що погано лежить?
Не відповідаючи, чоловік пройшов до середини ешельону, спитав, .просовуючи голову у дверну шпарину вагону:
— Яка сотня?
— Арештанська, — хахикнули з темряви.
— Ділом питаю, — котра?
— Друга.
— А четверта чота де?
— Шостий від голови вагон.
Коло.шостого вїд паротягу вагону курили троє козаків. Один сидів навпочіпках, двоє стояли поруч. Вони мовчки дивились на чоловіка, що підходив до них.
— Здорові були, станичники!
— Хвала богові, — відповів один, придивляючись до обличчя прийшлого.
—. Микита Дугін живий? Тут він?
— А ось. я, — співецьким тенорком обізвався той, що сидів навпочіпках і підвівся, підбором причавивши цигарку. — Не пізнаю тебе. Чий ти? Звідки? — він витягнув бородате обличчя, намагаючись розглядіти незнайому людину в шинелі і зім'ятому салдатському кашкеті і раптом зжужмив у жмені жмут своєї зваляної бороди і здивовано крякнув: — Ілько! Бунчук? Голубе мій, звідки тебе лихоманка витрусила?
Подержавши в шаршавій долоні волохату руку Бунчукову, нагинаючись до нього, неголосно сказав:
— Це свої хлопці, ти їх' не бійся. Звідки ти взявся тут? Кажи ж, бодай тебе їжак наколов!
Бунчук поручкався з іншими козаками, відповів надламаним, чавунно-глухим голосом:
— Приїхав з Пітеру, ледве розшукав вас. Справа є. Треба погомоніти. Я, брате, радий бачити тебе живого й здорового.
Він посміхався, на сірому квадраті його великого обличчя біліли зуби, тепло, стримано й-весело виблискували очі.
— Погомоніти? — співав тенорок бородатого. — Ти хоча й офіцер, а нашим кумпанством, отже,-не гребуєш? Ну, спасибі, Ілюшо, спаси Христос, а то ми ласкавого слова й навпомацки не куштували...— в голосі його тремтіли нотки добродушного, незлобливого сміху.
Бунчук, слухом уловлюючи їх, так само привітно віджар-тувався:
— Годі, годі тобі воду каламутити! Ти все бавишся! Жарти жартуєш, а в самого борода нижче пупа.
— Бороду ми можем коли хоін поголити, а ось ти скажи, що там у Пітері? Заколоти почалися?