Серед них були неясні здогади про справжнє призначення полку, але офіцери говорили, не ховаючись, що в недалекому майбутньому полк у чиїхсь надійних руках ще покрутить колесо історії.
Близький дибився фронт. Армії дихали смертною лихоманкою, бракувало бойового припасу, харчів; армії багато-руко тягнулися до примарного слова "мир"; армії по-різному зустрічали тимчасового правителя республіки Керен-ського, і, спонукувані його гістеричними вигуками, спотика-лися в червневому наступі; в арміях, визрівши, топився гнів і закипав, мов та вода в глибинному джерелі...
А в Двинську жили козаки мирно, тихо: шлунки коней перетравлювали овес і макуху, пам'ять козаків зарощувала тяготи, перенесені на фронті; офіцери акуратно відвідували офіцерське зібрання, непогано харчувалися, гаряче сперечались про долю Росії...
Так до перших днів липня. Третього — наказ: "не гаючи й хвилини — виступати".
Ешелони полку потяглися до Петрограду. 7-го липня копита козацьких коней уже цокотіли по одягнених у торцову луску вулицях столиці.
Полк розмістили на Невському. Для сотні Листницького одвели порожнє торговельне приміщення. Козаків чекали нетерпляче і радо, про це красномовно свідчила та дбайливість столичної влади, з якою заздалегідь устатковано приміщення, для них призначене. Наново фарбовані стіни блищали вапном, Глянцем вилискували начисто вимиті підлоги, від соснових свіжих нар смолисті запахи; майже затишно було в світлому, чепурному півпідвалі. Листницький, мружачись під пенсне, уважно оглянув помешкання, походив під сліпучими білими стінами, вирішив, що кращого щодо зручносте" годі й бажати. Задоволений оглядом, він, в супроводі маленького елегантно вдягненого представника міського самоврядування, .на долю якого випало зустрічати козаків, попрямував до виходу на двір, але тут сталася неприємна оказія: держачись за дверну клямку, він побачив на стіні майстерно видряпаний чимсь гострим малюнок — оскалену собачу голову і мітлу. Видно, хтось з робітників, що працювали, опоряджуючи помешкання, знав, для кого його призначалося...
— Що це? — потремтівши бровами, спитав Листницький у представника.
Той скинув на малюнок бистрими мишастими очима, страшно засопів. Кров так густо кинулась йому в обличчя, що навіть крахмальний комірець сорочки мов би порожевів на ньому...
— Пробачте, гіане-офіцере... Злочинна рука...
— Сподіваюсь, без вашого відому змалювали тут емблему оприччини?
— Що ви?! Що ви?! Змилуйтесь... Більшовицький фор
тель... Якийсь негідник насмілився. Я зараз же накажу наново вибілити стіну. Чорт зна що!.. Пробачте... Такий безглуздий випадок... Смію вас запевнити, мені соромно за чужу підлість. __
Листницький щиро пожалів зніяковілого, збентеженого громадянина. Він, змягчивши невблаганно-холодний погляд, стримано сказав:
— Невеличкий прорахунок художника — козаки ж не знають російської історії. Але з цього ще не витікає, що таке ставлення до себе ми можемо дозволити.
Представник твердим плеканим нігтем вишкрябував з вапна малюнок, бруднив дороге англійське пальто дрібним білим порохом, тягнувся навшпиньках перед стіною. Лист-ницький, протираючи пенсне, посміхався, але гірка, мовчна туга томила його цієї хвилини.
"Ось як зустрічають нас, і ось що ховається за зовнішньою,показовою стороною... Але невже для всієї Росії ми — прообразом оприччини?"—думав він, ідучи двором — до стаєнь і неуважно, байдуже прислухаючись до слів представника, що поспішав за ним.
У глибокий, просторий колодязь двору стрімко падало соняшне проміння. З вікон багатоповерхових будинків мешканці, звісившись, розглядали козаків, що заповнили весь двір, — сотня розміщувала в стайні коней. Хто з козаків звільнився, ті купками стояли й сиділи навпочіпки попід стінами, в холодку.
— Чом же не йдете, хлопці, до помешкання? — спитав Листницький у ближніх.
— Встигнемо, пане осавул.
— Набридне ще й там...
— Коні ось розстановимо, — тоді вже.
Листницький оглянув склеп, призначений під стайні, суворо,'намагаючись повернути собі попередню неприязнь до представника, що супроводив його, сказав:
— Погодьтеся з ким слід от про що: нам треба прорубати ще одні двері. Не можемо ж ми мати на 120 коней троє дверей. Так у разі тривоги нам потрібно буде півгодини, щоб вивести коні... Дивно! Невже цього неможна було врахувати своєчасно? Я примушений буду доложити про це командирові полку.
Діставши негайно запевнення, що не одні, а двоє дверей буде сьогодні ж пробито, Листницький розпрощався з представником, сухо подякувавши йому за турботи, наказав призначити днювальних і пішов на другий поверх, до тимчасового приміщення, відведеного офіцерам сотні. На ході розстібаючи кителя, витираючи під козирком піт, він чорними сходами зійшов до себе, радісно відчувши вогкувату прохолоду кімнат. У приміщенні, за винятком підосавула Атарщи-ков"а, не було нікого.
— Де ж це всі? — спитав Листницький, падаючи на брезентове ліжко і важко одвалюючи ноги в запорошених чоботах.
— На вулиці. Роздивляються на Петроград.
— А ти чого ж?
— Ну, знаєш, не варто. Не встигли ввалитися і вже зразу до міста. Я ось підчитую про те, що— відбувалося тут два дні тому. Цікаво!
Листницький лежав мовчки, почуваючи як на спині його приємно холодіє вогка від поту сорочка, йому ліньки було встати й умитися, — позначалася нажита за дорогу втома. Пересиливши себе, він підвівся, покликав вістівця. Перемінивши білизну, довго вмивався, задоволено чмихав, тер волохатим рушником повну, з сірою плівкою засмаги шию.
— Вмийся, Ваня, —-порадив він Атарщикову: — гору з плеч скинеш... Ну, так що в газетах?
— Мабуть що справді вмитися. Не погано, кажеш?.. А в газетах що? — Опис виступу більшовиків, урядові заходи... Почитай!
Повеселілий після вмивання Листницький узявся був за газету, та його покликали до командира полку. Нехотя під-, вівшись, він одягнув новий страх пом'ятий у дорозі китель, що пахнув милом, причепив шаблю і вийшов на проспект. Перейшовши на другий бік, повернувся, розглядаючи будинок, де розташувалася сотня. Зовні, типом своїм, будинок нічим не відрізнявся від інших. П'ятиповерховий, облицьований димчастим ніздрюватим каменем, стояв він у рівній перії таких же будинків. Закурюючи, Листницький поволі рушив пішоходом. Густий натовп пінився чоловічими брилями, котелками, кепками, вишукано-простими й ошатними капелюшками жінок. В загальному потоці де-це-де майне зеленою демократичною плямою кашкет військового і зникне поглинутий переливами різнобарвних фарб.