Фомин, посміхаючись, усе тією ж розгубленою хлопчачою посмішкою, видимо намагався згадати.
— Ні, замстило... не пригадаю тебе,—з видимим'жалем
сказав він. '
— Ти в 52-му був?
— У 52-му.
— Утік виходить? Як же це ти, браток?
Тим часом Фомин, скинувши папаху, діставав звідти пошарпаний кисет. Горблячись, він поволі запхав папаху під пахву, відірвав косий ріжок паперу і тільки тоді притиснув Петра суворим, вогко-мигливим поглядом.
— Терпець урвався, братіку... — сказав невиразно.
Погляд цей кольнув Петра. Він крякнув, убрав у рота жовтуватого вуса.
— Ну, землячки, кінчайте розмови, а то через вас як би мені не попало, — зідхнув, скидуючи Гвинтівку, кремезний салдат-вартовий. — Іди но, дядьку!
Фомин, кваплячись, укинув у ладівницю кухля, попрощався з Петром, дивлячись убік, і закрокував до комендантської ведмежкуватим вихилясом.
На вокзалі, в буфеті колишньої першої кляси за столиком гнувся командир полку і двоє сотенних командирів.
— Ти, Мелехов, примушуєш себе, чекати, — покліпав полковник втомлено гнівними очима.
Петро вислухав звістку про те, що сотня його поступає під оруду штабу дивізії і що треба пильно наглядати за козаками, сповіщаючи про всяку помічену зміну в їх настроях командира сотні. Він, не зморгнувши, дивився в очі полковникові, слухав уважно, але в пам'яті невідступно, чіпко мов приклеєний держався блимливий, вогкий погляд Фомина і тихе "терпець урвався, братіку..."
Він вийшов з паркого теплого вокзалу, попрямував до сотні. Тут же, на станції, ст.ояв полковий обоз другого розряду. Підходячи до своєї теплушки, Петро побачив обозних козаків і сотенного коваля. При погляді на коваля в Петра вивітрився з пам'яти Фомин і розмова з ним, він прискорив кроки, щоб переговорити про перековування коня (в цю мить над ним уже тяжили буденні клопоти і тривоги), але з-за червоного ріжка вагона виступила жінка, чепурно запнута білим пуховим шарфом, одягнена не так, як одягаються в польсько-білоруській землі. Дивно знайомий склад постаті примусив Петра уважніше придивитися до жінки. Вона раптом повернулась до нього обличчям, заспішила назустріч, невловимо поводячи плечима, тонким, не бабським станом. І, ще не розпізнаючи обличчя, з самої цієї легкої крутливої ходи, Петро пізнав дружину. Гострий приємний холодок докотився до серця. Радість була тим більша, що несподівана. Навмисне вкоротивши кроки, щоб обозні, стежачи за ним, не подумали, що він надто вже радіє, Петро йшов назустріч. Він поважно пригорнув жінку, поцілував її тричі, хотів щось спитати, але глибоке внутрішнє хвилювання пробилось назверх, — дрібно затіпалися губи і немов відібрало мову йому.
— Не сподівався... — заїкуючись, вимовив він, нарешті.
— Голубе мій! Ото ж бо як ти змінився!.. — Дарка сплеснула руками. — Ти мов чужий. Бачиш, приїхала відвідати... Наші не пускали: "Куди тебе понесе?.." Ні, думаю, поїду, навідаю рідного... — тарахкотіла вона, горнучись до чоловіка, заглядаючи у вічі йому вогкими очима.
А коло вагонів товпилися козаки, дивлячись на них, покрякували, переморгувались, нудились.
— Підсипало щастя Петрові...
— Моя вовчиха й не приїде, відроїлася.
— Там у неї без Нестера десятеро!
— Мелехов хоча б своїй чоті на ніч бабу пожертвував... На вбогість на нашу... Кх-м...
— Ходімо, хлопці. Кров'ю зійдеш, дивлячись, як вона до нього липне.
Цієї хвилини Петро не пам'ятав, що збирався бити жінку смертним боєм, пестив її при людях, гладив великим обкуре-нми пальцем мальовані дуги її брів, радів. Дарка теж забула, що тільки дві ночі тому спала вона в вагоні з драгунським ветеринарним фельдшером, який разом з нею їхав з Харкова до полку. У фельдшера були надзвичайно пухнасті і чорні вуса, але ж усе це було дві ночі тому, а зараз вона з слізьми щирої радости пригортала чоловіка, дивилася на нього правдивими ясними очима...
X.
Повернувшись з відпустки, осавул Євген Листницький дістав призначення до 14-го донського козацького полку. До свого полку, в якому служив перше, і з якого йому довелося ще до лютневого перевороту так ганебно тікати, він не з'явився, а прямо заїхав до штабу дивізії, і начальник штабу, молодий генерал з славним донським шляхетсько-козацьким прізвищем легко влаштував йому переміщення.
— Я знаю, осавуле, — говорив він Листницькому, віч-на-віч у своїй кімнаті,—що вам важко буде працювати в старій обстановці, бо козаки настренчені проти вас, ваше ім'я для них одіозне і, звичайно, буде краще, якщо ви поїдете до 14-го полку. Там виключно гарний склад офіцерів та й козаки твердіші, сіріші, — більшість з південних станиць Усть-Медведицької округи. Там вам краще буде. Ви ж, здається, син Миколи Олексійовича Листницького ? — помовчавши, спитав генерал і, діставши позитивну відповідь, говорив далі:
— З свого боку, можу запевнити, що ми шануємо офіцерів таких, як ви. За наших часів навіть серед офіцерського складу більшість дворучників. Нічого немає легше, як перемінити віру, а то й двом богам молитися... — гірко закінчив начштабу.
Листницький радів переміщенню. Того ж дня він виїхав до Двинську, де був 14-й полк, а через день уже з'явився до командира полку, полковника Бикадорова, і з задоволенням упевнився в правдивості слів начштабу дивізії; офіцери здебільшого монархісти; козаки, на третину розбавлені старовірами Усть-Хоперської Кумижленської, Глазунівської і інших станиць, були настроєні зовсім не революційно, на вірність тимчасовому урядові присягали неохоче, в подіях, що кипіли навколо, не розбиралися, та й не хотіли розбиратись; до полкового та сотенних комітетів пройшли козаки підлабузники та сумирні... З радістю зідхнув Листницький у новій обстановці.
Серед офіцерів він зустрів двох, з якими, служив в Отаманському полку; трималися вони окремо, всі ж інші були на диво з'єднані, одностайні, одверто поговорювали про повернення династії.
Полк місяців зо два простояв у Двинську, зібраний в. єдиний кулак, відпочивши, підтягнувшись. До цього сотні, прикріплені до піших дивізій, блукали по фронті від Риги до Двинська, але в квітні чиясь дбайлива рука злила всі сотні,— полк був напоготові. Козаки, під суворим офіцерським доглядом, виходили на муштру, вигодовували коней, жили розміреним слимаковим життям, залишаючись поза всяким зовнішнім упливом.