Тихий Дін. Книга друга

Сторінка 13 з 112

Михайло Шолохов

Григорій здригається. Йому здається, що він на мить відчув дурно-п'яний тонкий аромат Оксаниного волосся; він, весь зігнувшись, роздуває ніздрі, та... ні! Це хвилює запах лежалого листя. Мерхне, розпливається овал Оксаниного обличчя. Григорій заплющується, кладе долоні на шаршаву шкіру землі і довго, не мигаючи, дивиться, як за поламаною сосною край неба блакитним чепурним метеликом тріпоче в непорушному льоті полярна зірниця.

Окремі уривки безладних спогадів затемняли образ Оксани. Він згадав ті тижні, що перебув на хуторі Татарському, в родині, після розриву з Оксаною; вночі жадібні, виснажливі пестощі Наталчині, що наче намагалась надолужити за свою попередню дівочу холодність; удень уважне, майже запобігливе ставлення сім'ї, шана, з якою зустрічали хуторські першого георгієвського кавалера.

Григорій скрізь, навіть у сім'ї, перехоплював бокові, зди-вовано-шанобливі погляди, — його розглядали так, мов не вірили, що він — той самий Григорій, колись свавільний веселий хлопець. З ним, як з рівнею, бесідували на майдані старі, зустрівшись, на його привітання скидали шапки, дівчата й молодиці з неприхованим захопленням розглядали браву, трошки згорблену постать у шинелі з пришпиленим на строкатій стрічечці хрестом. Він бачив, що Пантелей Прокопович явно пишався ним, крокуючи поруч до церкви або на пляц. І вся ця складна тонка отрута лестощів, шанобли-вости, захоплення поступовно губила, витравляла з свідомосте насіння тієї правди, що посіяв був у ній Гаранжа. Прийшов з фронту Григорій один, а пішов інший. Своє, козацьке, національне, всмоктане з матернім молоком, плекане протягом усього життя, взяло гору над великою людською правдою.

— Я знав, Грицьку,—підпивщи, на прощання говорив Пантелей Прокопович і, хвилюючись, гладив срібне з черню волосся:— знав давно, що з тебе гарний козак буде. Рік від народження тобі минав і за давнішнім козацьким звичаєм виніс я тебе на двір, — пам'ятаєш, стара? — і посадовив верхи на коня. А ти, сучий сину, хап його за гриву рученятами!.. Тоді ще здогадався я, що будуть з тебе люди — і є.

Добрим козаком пішов на фронт Григорій, не мирячись у душі з безглуздям війни, він чесно зберігав свою козацьку славу...

Тисяча дев'ятсот п'ятнадцятий рік. Травень. Під селом Ольховчик по яскраво-зеленій ряднині луків наступає пішо 13-й німецький Залізний полк. Цикадами дзвенять кулемети. Важучо стрикоче станковий кулемет руської сотні, що залягла над річкою. 12-й козацький полк приймає бій. Григорій перебігає в розстрільні разом з козаками своєї сотні і, оглядаючись, бачить розтоплений диск сонця на полудневому небі і другий такий самий у річному затоні, облямованому лозою в жовтих котиках. За річкою, за тополями, ховаються коноводи, а попереду — німецька розстрільня, жовтий глянець мідяних орлів на касках. Вітер ворушить сизий полиновий димок пострілів.

Григорій, не кваплячись, стріляє, цілиться пильно і, між двома пострілами, прислухаючись до чотового, що викрикує приціл, устигає обережно зсадити вилізле на рукав його гімнастівки рябе сонечко. Потім атака... Григорій окованим прикладом валить з ніг високого німецького ляйтенанта, бере в полон трьох німецьких салдатів і, стріляючи понад їх головами вгору, примушує їх ристю бігти до річки.

Під Равою-Руською, з чотою козаків у липні 1915 року відбиває козацьку батарею, що австрійці захопили були. Там же, під час бою, заходить у тил ворога, відкриває вогонь з ручного кулемета, погнавши врозтіч австрійців, що наступали.

За Баянцем у сутичці бере в полон гладкого австрійського офіцера. Мов барана кидає його поперек сідла, скаче, весь час відчуваючи запах людського калу від офіцера і тремтіння його опасистого, мокрого від страху тіла.

І особливо виразно згадав Григорій, лежачи на чорній плішині горбка, випадок, що звів його з лютим ворогом — Степаном Астаховим. Це було, коли 12-й полк зняли з фронту і кинули в Східню Прусію. Козацькі коні копи-тили акуратні німецькі лани, козаки палили німецькі оселі. .Де пройшли вони, стелився рудий дим і дотлівали звуглені руїни стін і черепичні потріскані дахи. Під містом Столипи-ним полк ішов у наступ разом з 27-м Дінським козацьким полком. Григорій мигком бачив схудлого брата, чисто виголеного Степана і інших козаків та своїх хуторян. У бою полки зазнали поразки. Німці оточили їх, і, коли 12 сотень, одна по одній, кинулися в атаку, з метою прорвати зімкнуте вороже кільце, Григорій побачив, як Степан скочив з забитого під ним вороного коня і закрутився дзиґою. Григорій, пойнятий , раптовою і радісною рішучістю, насилу здержав коня, і, коли остання сотня, мало не розтоптавши Степана, промчала проз нього, підскакав до нього, гукнув:

. — Хапайся за стремено! .

Степан стиснув ремінь стремена в руці, з півверстви біг поруч Грицькового коня.

— Не скачи шибко! Не скачи ради Ісуса Христа! — благав він, засапуючись, позіхаючи роззявленим ротом.

Прорив вони щасливо проскочили. До лісу, де спішувалися, видершись, сотні, залишалося не більш як сто сажнів, але тут куля хвиснула Степана по нозі і він, відірвавшись від стремена, впав навзнак. Вітер зірвав з Григорія кашкета, кинув на очі чуба. Він відкинув волосся, оглянувся. Степан, кульгаючи, підбіг до куща, шпурнув у нього козацького кашкета, сів, похапцем стягаючи шаравари, що червоніли випусками. З-під горба перебігали ланки німецької роз-стрільні,' і Григорій зрозумів: хоче Степан жити, — для того Зриває з себе козацькі шаравари, щоб удати з себе салдата, а козаків не брали тоді німці в полон... Підкоряючись серцю, Григорій крутнув коня і підскакав до куща, на ході скочивши.

— Сідай!

Не забути Григорієві короткого > помаху Степанових очей... Він допоміг йому сісти на сідло, сам біг, тримаючись за стремено, поруч облитого потом коня.

"Цьююууу... — цідила гарячий свист куля і, вилітаючи поза слух, рвала його: — юууть!"

Над головою Григорія, на крейдянім обличчі Степановім, обабіч — цей висвист "цьююуууть, цьююуууть", що пронизує, свердлує вуха, а позаду грюкання пострілів, мов тріск перезрілих стручків акації:

"Пук-пак! Пук-пак! Та-тах-ах-ах!"

В лісі Степан зліз з сідла, кривлячись від болю, кинув поводи, покульгав убік. Через халяву лівого чобота текла кров, і при кожному кроці, коли наступав на поранену ногу, з-під відсталої підошви бив цівкою вишнево-червоний тонкий струмок. Степан притулився до стовбура розлогого дуба, поманив Григорія пальцем.