Надвечір друга півсотня чорноярців завагалася і побігла. Крик "Облягли"! донесло до козаків. Підводилися, котилися назад, ламаючи чагарник, падаючи, гублячи зброю. Вибігши на безпечне місце, Іван Олексійович упав під зламаною гар-матнем сосною, віддихався і тут побачив, що до нього підходить Гаврило Лиховидов. Ішов він, п'яно викидаючи ноги, пустивши очі, мов скажена тварина, щось хапав у повітрі рукою, другою наче змахував з обличчя невидиме павутиння. При ньому не було ні Гвинтівки, ні шаблі, над очима низько звисало пряме, мокре від поту темно-русяве волосся. Околувавши галявину, він підійшов до Івана Олексійовича. Став, устромивши косий, невловимо-пливучий погляд у землю. Ноги його в колінах дрібно тремтіли, підгиналися і Іванові Олексійовичу здавалося, що Лиховидов присідає наче для того, щоб злетіти.
— Ось... бачиш як... — почав він, намагаючись щось сказати, але по обличчі Лиховидова пішли корчі.
— Стривай! — скричав він і присів навпочіпки, розчепірюючи пальці, перелякано оглядаючись. — Слухай! Я зараз
пісню заспіваю. Прилетіла господня пташка до сови, гомо-нить:
Скажи, моя совонько, скажи, Купер'янівно:
Хто ж над тебе більший, хто ж за тебе старший?
Ось орел — пан-цісар,
Ось шуляк — майор.
Ось і лунь-осавул,
І витютені — уральці,
А голуби — отаманці,
Клинтухи — линійці,
Шпаки — калмики
Г алки — циганки,
Сороки — шляхтянки,
Сіра качечка — піхота,
А козарки—'молдаванки...
— Чекай! — зблід Іван Олексійович. — Лиховидов, та ідо ти? Ти захорів? А?
— Не заважай! — побагровів той і, знову витягуючи блакитні губи в безглузду посмішку, тим же моторошним речитативом вів:
А козарки — молдаванки,
Дудаки — дурні,
Кваки — задираки,
Ось граки — антилерія,
Ворони — волохи,
Рибники — скрипники...
Іван Олексійович скочив:
— Ходім, ходім до своїх, а то німці заберуть нас! Чуєш?
Вириваючи руку, кваплячись, пускаючи з губ теплу слину, Лиховидов вигукував далі:
Соловейки — музики,
Ластівки — ясочки,
Чорнопуз— голопуз,
Синичка — збірщик,
Г оробець — десятник...
І, несподівано урвавши голос, заспівав потягло, хрипко. Не пісня, а вовче виття, все наростаючи, валом виповзала з його ощиреного рота. На гострих іклуватих зубах переливалася перлямутром слина. Іван Олексійович з жахом дивився в божевільно-розкосі очі недавнього товариша, на голову його, з. щільно прилеглим волоссям і восковим зліпком вух. Уже з якоюсь озвіреністю Лиховидов вив:
Вигримля слава сурмою:
За Дунаєм — ми рікою.
Турк-салтана звоювали Христян повизволяли.
По горбочках ми літали,
Мов оті рої-дички.
Із бердяночок стріляли Всі донськії козачки.*
— Мартине! Мартине, а йди до мене! — закричав Іван Олексійович, побачивши, що кульгає по галяві Мартин Шаміль.
Той, спираючись на гвинтівку, підійшов.
— Допоможи мені його відвести. Бачиш? — показав Іван Олексійович очима на. божевільного. — Дійшов до краю. Кров до голови кинулася.
Шаміль завинув поранену ногу рукавом, відірваним бід спідньої сорочки, не дивлячись на Лиховидова, взяв його під руку з одного боку, Іван Олексійович—з другого, пішли.
По горбочках ми літали Наче тая сарана...
вже тихше скрикнув Лиховидов. Шаміль, болісно кривлячись, упрохував його:
— Кинь ти галасувати. Облиши, ради Христа., Ти— тепер одлітався в край. Покинь!
Як курей, ваші гиндички Виведемо до пера...
Божевільний виривався з рук козаків, співати не переставав і тільки інколи стискав долонями скроні, скрипів зубами і, тремтячи одвислою щелепою, кособочив голову, обпалену гарячим подихом безумства.
• IV.
• VIII.
• XI.
• XVI.
• XX.
• ЧАСТИНА П'ЯТА
• VI.
• XI.
• XIV.
• XVIII.
• XXIII.
• ХХУІ.
• XXX.
1
*) Хто це?
2
) Це ти Otto? Чому ти прийшов так пізно?
3
_Ти відпускаєш мене?:... О, тепер я зрозумів! Ти російський робітник? Соціяль-демократ, як і я? Так? О! О! Це мов уві сні... Брате мій, як я можу забути? Я не знахожу слів... Але ти чудовий хлопець... Я...
IV.
Верстов на сорок нижче по Стоходу ішли бої. Два' тижні не вгаваючи стугонів безперервний гарматний гук, уночі далеке фіялкове небо краяли відблиски прожекторних променів; вони сяли райдужно-тьмяними блискавицями, переморгувалися, заражали невимовною тривогою тих, хто звідси спостерігав сполохи і заграви війни.
На ділянці, багнистій і дикій, розташувався 12-й козацький полк. Удень інколи стріляли на австрійців, що перебігали неглибокими шанцями, вночі, захищені болотом, спали або гуляли в карти; тільки вартові спостерігали жовтогарячі моторошні сплески світла там, де були бої, — верстов за сорок нижче по Стоході.
Якоїсь хруської морозної ночі, коли далекі відблиски особливо яскраво мережили небо, Григорій Мелехов вийшов' із землянки, ходом сполучення пробрався до лісу, що стирчав ззаду шанців сивою щетиною на чорному черепі невисокого горба, і приліг на просторій духовитій землі. В землянці було накурено, сморідно, бурий тютюновий дим бахрімча-тою скатеркою висів над столиком, за яким з восьмеро козаків різалися в карти, а в лісі, на вершку пагорба, напливає вітрець, тихий, мов від крил невидимого пролетілого птаха; невимовно сумний запах випромінюють змертвлені приморозком трави. Над лісом, потворно обстриженим гарматними, громадиться темрява, дотліває на небі димна ватра Волосожару. Віз лежить обіч Чумацького Шляху, мов перекинутий з косо піднятим дишлем, тільки на півночі рівним блим-ливим світлом стікає Полярна зірниця.
Григорій, мружачись, дивився на неї, і від ледяного світла зірки, що, не яскраве, все ж гостро кололо очі, під віями виступали такі ж холодні сльози.
Для нього настав такий момент, коли в свідомості наростає потреба оглянутись через плече на перейдений шлях і простежити нерівні його закрути. Лежачи тут на горбі, він чомусь згадав ту ніч, коли з хутора Нижнє-Яблунівського ішов у Ягідне до Оксани: з гострим болем згадав і її. Пам'ять виліпила неясні, стерті часом безкінечно дорогі і чужі лінії обличчя. Раптом почувши, як кидається йому серце, спробував вік побачити те обличчя таким, яким бачив востаннє, скривленим від болю, з багровим слідом батога, на щоці, але пам'ять уперто підсовувала інше обличчя, трошки схилене на бік, переможно усміхнене. Ось вона повертає голову, бешкетливо й любовно, з-під низу разить поглядом вогнисто-чорних очей, щось невимовно-ласкаве, гаряче шепочуть порочно-жадібні червоні губи, і повільно відводить погляд, відвертається, на смаглявій шиї два великі пухнасті закрутки... їх так любив він цілувати колись...