— Нехай стервенять ! Нам тепер однаково,— усміхаючись, Григорій рушив і поїхав вулицею.
Назустріч йому зза рогу, стелячись у шаленому галопі, вилетіли шість верхівців з голими клинками. У переднього верхівця на грудях кров'янів, як рана, кумачевий бант.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
І
З півдня дві доби віяв теплий вітер. Розтав' останній сніг на полях. Відгриміли піняві весняні струмки, відбушували степові балки й річки. На зорі на третій день вітер ущух і лягли над степом густі тумани, засріблились вологою кущі торішньої тирси, потонули в непроглядній білястій запоні могили, байраки, станиці, шпилі дзвіниць, спрямовані вгору вершини пірамідальних тополь. Стала над широким донським степом блакитна весна.
Туманним ранком Оксана вперше після одужання вийшла на ганок і довго стояла, сп'яніла від хмільного солоду свіжого весняного повітря. Перемагаючи нудоту й запаморочення, вона дійшла до колодязя в садку, поставила відро, сіла на цямрині.
Інакшим, чудесно обновленим і звабливим став перед нею світ. Блискучими очима вона схвильовано дивилась навкруги, по — дитячому перебираючи згортки одягу. Повита туманом далечінь, затоплені талою водою яблуні в садку, мокра огорожа і шлях за нею з глибоко промитими торішніми коліями,— все здавалось їй невидано гарним, все цвіло густими й ніжними барвами, наче осяяне сонцем.
Клаптик чистого неба, що виглянув крізь туман, осліпив її холодною синявою ; пахощі прілої соломи й відталої чорно-землі були такі знайомі і приємні, що Оксана глибоко зітхнула і усміхнулась краєчками губ ; немудра пісня жайворонка, що долинула звідкись із туманного степу, розбудила в ній неусвідомлеиий смуток. Це вона — почута на чужині пісенька — примусила частіше забитись оксанине серце й видавила з очей дві скупі сльозинки...
Бездумно втішаючись життям, що повернулось до неї, Оксана почувала величезне бажання до всього доторкнутись руками, все оглянути. їй хотілось торкнути почорнілий від вогкості кущ порічок, притулитись щокою до яблуневої гілки, вкритої сизою бархатистою паддю,' хотілось переступити через розвалений частокіл і піти по грязі без дороги, туди, де за широким яром казково зеленіло, зливаючись з туманною далиною, озиме поле...
Кілька днів Оксана ждала, сподіваючись, що от — от з'явиться Григорій, але потім узнала від сусідів, які заходили до хазяїна, що війна не скінчилася, що багато козаків з Новоросійська виїхали морем у Крим, а ті, що залишились, пішли в Червону Армію й на рудники.
Під кінець тижня Оксана твердо вирішила йти додому, до того ж незабаром їй знайшовся і супутник. Якось увечері до хати, не постукавши, зайшов маленький сутулуватий дідок. Він мовчки вклонився, почав розстібати бахмату, брудну, розпороту по швах англійську шинель.
— Що ж це ти, чоловіче добрий, "здрастуйте" не сказав, а жити розташовуєшся? — спитав хазяїн, здивовано розглядаючи незваного гостя.
А той швиденько зняв шинель, витріпав її коло порога, обережно почепив на кілочок і, погладжуючи коротко підстрижену сиву борідку, усміхаючись, сказав :
— Пробач, ради христа, любий чоловіче, але тепер такі часи, що я так робити навчився : спочатку роздягнись, а потім уже просись ночувати, інакше не пустять. Народ тепер неласкавий став, гостям не радий...
— Де ж ми тебе покладемо ? Бачиш, у нас тісно,— вже миролюбніше сказав хазяїн.
'— Та мені того місця не скільки треба. Отут, коло, порога, скулюсь та й засну.
— Хто ж ти такий будеш, дідусю ? Біженець ? — поцікавилась хазяйка.
— От — от, біженець і є. Бігав, бігав, до моря добіг, а оце тепер звідти поволеньки йду, уморився бігати ...— відповів балакучий дідок, сідаючи коло порога навпочепки.
— А хто ти такий ? Звідки ? — допитувався хазяїн.
Старий дістав з кишені великі кравецькі ножиці, повертів
їх у руках, і з тією самою усмішкою, що не сходила йому з губ, сказав:
— А ось мій документ, аж від Новоросійська з ним командируюсь, а родом я здалека, зза Вешенської станиці. Туди, і йду, напившись з моря солоної води.
— І я вешенська, дідусю,— спалахнувши від радості, сказала Оксана.
— Скажи на милість ! — вигукнув старий.— От де станичницю довелось зустріти ! Хоч воно в такий час і не дивно : ми зараз — як євреї : розвіялись по всій землі. На Кубані так : кинь палицею на собаку, а влучиш у донського козака. Пона-тикувано їх скрізь — без ліку, а в землі закопано — іще більше. Надивився я, люди добрі, всякої всячини за цей відступ. Яку біду народ терпить, і не розказати ! Позавчора сиджу на станції, поруч зі мною благородна женщина в окулярах сидить, крізь окуляри вошок на собі вишукує. А вони по ній пішки ходять. І от вона їх знімає пальчиками, а сама так кривиться, наче лісову кислицю розкусила. Почне ту бідну вошку душити — ще дужче кривиться, аж всю її пересмикує, так їй гидко ! А інший твердяк людину вбиває і не кривиться', морди не одвертає. При мені один такий молодчина трьох калмиків, зарубав, а потім шашку витер об кінську гриву, дістав цигарку, закурив, під'їжджає до мене, питає: "Ти чого, діду, баньки витріщив ? Хочеш, тобі голову зрубаю ?" — "Що ти, кажу, синку, бог з тобою ! Зрубаєш мені голову, а тоді як же я хліб жуватиму ?" — Засміявся він і од'їхав.
— Людину вбити іншому, який руку на цьому набив, легше, ніж вошу роздушити. Подешевшала людина за революцію,— глибокодумно додав хазяїн.
— Справедливе слово ! — підтвердив гість.— Людина — вона не худоба, до всього звикає. От я й питаю в тієї жінки : "Хто ви така будете ? По обличчю ви начебто не з простих". Глянула вона на мене, сльозою вмилась, "Я — дружина генерала — майора Гречихина". От тобі, думаю, і генерал, от тобі й майор, а вошей, як на шолудивій кішці бліх! І кажу їй: "Ви, ваше превосходительство, якщо будете, вибачайте, ваших комашок — кузочок так вибавляти, то вам роботи до Покрови стане. І нігтики всі поламаєте. Душіть їх усіх разом!"— "Як це ?" — питає. Я й порадив їй : "Зніміть, кажу, одежу, розстеліть на твердому місці, і пляшкою їх". Дивлюсь, згребла моя генеральша свою одежину і — за водокачку, дивлюсь — качає по сорочці пляшку з зеленого скла, та так здорово, наче вона все життя її качала ! Полюбувався я на неї, та й думаю : у бога всього багато, напустив він кузок і на благородних людей, нехай, мовляв, вони і їхньої солодкої крові посмокчуть, не все ж їм трудову крівцю пити ... Бог — це не Микитка ! Він своє діло знає. Іншим разом він подобрішає до людей і так же правильно розпорядиться, що краще й не придумаєш.