— Чого ж ти, лиходію, не сказав їм ? — з досадою докорив Григорій.
— Нехай, чорти, очищаються, перед здачею, не бійсь, не здохнуть! — Єрмаков витер сльози, що виступили од сміху, не без зловтіхи додав : — Та й питимуть легше, а то через них і чарки не встигнеш з стола взяти. Жадібних так треба вчити І Ну, що ж, ми з тобою вип'ємо чи заждемо ? Давай за нашу погибель вип'ємо?
Перед світанком Григорій вийшов на ганок, тремтячими руками скрутив цигарку, закурив, довго стояв, притулившись спиною до вологої від туману стіни.
В домі не змовкаючи лунали п'яні вигуки, захлипані перебори гармонії, молодецький свист; сухо дріботіли підбори завзятих танцюристів... А з бухти вітер ніс густе, низьке ревіння пароплавних сирен; на пристанях людські голоси зливалися В' суцільний гомін, прорізуваний вигуками команди, іржанням коней, гудками пароплавів. Десь у напрямі станції Тунельної йшов бій. Глухо погуркували гармати, в інтервалах між пострілами ледве чути було гарячий стукіт кулеметів. За Мархотським перевалом високо злетіла, бризкаючи світлом, ракета. На кілька секунд стало видно осяяні зеленим примарним сяйвом горбаті вершини гір, а потім знов густа темрява березневої ночі вкрила гори, і ще виразніше й частіше, майже зливаючись, загриміли артилерійські залпи.
XXIX
Солоний, густий, холодний вітер дув з моря. Запах незнаних чужих земель ніс він до берега. Але для донців не тільки вітер,— все було чуже, нерідне в цьому нудному, пронизаному протягом приморському місті. Стояли вони на молу .суцільною, тісно збитою масою, ждали вантаження... Коло берега закипали зелені піняві хвилі. Крізь хмару дивилось на землю негріюче сонце. На рейді диміли англійські і французькі міноносці; сірою грізною озією височів над водою дредноут. Над ним стелилась чорна хмара диму. Зловісна тиша стояла на пристанях. Там, де недавно погойдувався біля причалу останній транспорт,— плавали у воді офіцерські сідла, чемодани, укривала, шуби, оббиті червоним плюшем стільці, ще якесь добро, скинуте в поспіху з сходців ...
Григорій зранку приїхав на пристань; доручивши коня Прохорові, довго ходив у натовпі, шукаючи знайомих, при— ' слухаючись до уривчастих, тривожних розмов. Перед його очима біля східців "Святослава" застрелився підстаркуватий відставний полковник, якому відмовили дати місце на пароплаві.
За кілька хвилин до цього полковник, маленький, метушливий, з сивою щетиною на щоках, з заплаканими, припухлими, збрезклими очима, хапав, начальника караулу за ремені портупеї, щось жалібно шепелявив, сякався і' витирав нечистою хусткою прокурені вуса, очі й тремтячі губи, а потім якось раптом наважився... І зараз же якийсь меткий козак вийняв з теплой руки мертвого блискучий, нікельований браунінг, труп у світлосірій офіцерській шинелі ногами, наче колоду, відкотили до штабеля ящиків і біля східців ще густіше закипів народ, ще лютіше спалахнула бійка в черзі, ще запекліше загавкали хрипкі, розлючені. голоси біженців.
Коли останній пароплав, похитуючись, почав відходити од причалу, в юрбі залунали жіночі ридання, істеричні вигуки, лайка ... Не встиг ще затихнути короткий басуватий рев пароплавної сирени, як молодий калмик в лисячому тривусі стрибнув у воду, поплив слідом за пароплавом.
— Не витерпів ! — зітхнув хтось з калмиків.
— Значить, йому ніяк не можна було залишатись,— сказав козак, що стояв коло Григорія.— Значить, він червоним дуже нашкодив ...
Григорій, зціпивши зуби, дивився на калмика, що плив. Все рідше махав руками плавець, все нижче осідали плечі. Намоклий чекмень тягнув донизу. Хвилею змило з голови калмика, відкинуло назад рудий лисячий тривух.
— Втоне, проклятий нехрист Г — з жалем сказав якийсь дідок у бешметі.
Григорій круто обернувся, пішов до коня. Прохір жваво розмовляв з Рябчиковим і Богатирьовим, що підскакали до нього. Забачивши Григорія, Рябчиков засовався в сідлі, нетерпляче торкнув коня закаблуками, крикнув :
— Та поспішай же ти, Пантелевич ! — І не діждавшись, поки Григорій під'їде, ще здаля закричав:—Поки не пізно, давай утікати. Тут зібралось нас з півсотні козаків, думаємо прямувати на Геленджик, а звідтіль у Грузію. Ти як?
Григорій підходив, глибоко засунувши руки в кишені шинелі, мовчки розпихаючи плечима козаків, що безцільно товпились на пристані.
— Поїдеш, чи ні ? — напосідливо питав Рябчиков, під'їхавши впритул.
— Ні, не поїду.
— З нами пристроївся один військовий старшина. Він дорогу тут наскрізь знає, каже : "з заплющеними очима до самого Тифліса доведу !" їдьмо, Гриша ! А звідти до турків, га ? Треба ж якось рятуватися ! Край настає, а ти якийсь, наче риба, сонний...
— Ні, не поїду,— Григорій узяв з рук Прохора поводи, важко, по — старечому, сів у сідло.— Не поїду. Нема чого. Та й пізнувато трохи ... Дивись !
Рябчико© оглянувся. З розпачу й люті зім'яв, одірвав темляк на шашці: з гір текли цепи червоноармійців. Коло цементних заводів гарячково застукотіли кулемети. З бронепоїздів ударили по цепах з гармат. Біля млина Асланіді вибухнув перший снаряд. ;
— Поїхали на квартиру, хлопці, держи за мною ! — наказав Григорій, повеселівши і якось підбадьорившись.
Але Рябчиков схопив григорійового коня за повід, злякано вигукнув:
— Не треба! Давай тут залишимось... В гурті, знаєш, і смерть не страшна ...
— Е, чорт, рушай! Яка там смерть ? Що ти мелеш ? — Григорій з досади хотів ще щось сказати, але голос його приглушило громовим гуркотом, що долинув з моря. Англійський дредноут "Імператор Індії", залишаючи береги союзної Росії, розгорнувся і послав з своїх дванадцятидюймових гармат пачку снарядів. Прикриваючи пароплави, що виходили з бухти, він обстрілював цепи червоно — зелених, що котились до окраїн міста, переносив огонь на гребінь перевалу, де показались червоні батареї. З важким клекотом і виттям летіли через голови козаків, що стовпились на пристані, англійські снаряди.
Туго натягаючи поводи, стримуючи присідаючого коня, Богатирьов крізь гуркіт стрільби кричав :
— Ну, й гучно ж гавкають англійські гармати ! А даремно вони стервенять червоних! Користі від їхньої стрільби ніякої, тільки гуркоту багато ...