На другий день вона прокинулась на світанку, встала тихенько, щоб не розбудити дітей,— умилась, дістала з скрині чисту спідницю, кофтину й білу зонтову хустку. Вона помітно хвилювалась, і по тому, як вона одягалась, як смутно й строго мовчала,— Іллівна догадалась, що невістка піде на могилу діда Гришаки.
— Куди. це зібралась ? — навмисне спитала Іллівна, щоб упевнитись, що вгадала...
— Піду дідуся провідаю,— не підводячи голови, боячись розплакатись, мовила Наталя.
Вона вже знала про смерть діда Гришаки і про те, що Кошовий спалив їх дім і все на подвір'ї.
— Квола ти, не дійдеш.
— З перепочинками доплентаюсь. Дітей нагодуйте, мамо, а то я там, може, довго затримаюсь.
— І хто його знає — чого ти там будеш затримуватись! Ще не в добрий час набредеш на отих чортів, прости господи. Не ходила б ти краще, Наталочко !
— Ні, таки піду,— Наталя нахмурилась, взялась за клямку КОЛО дверей;
— Ну, зажди, чого ж ти голодна йдеш ? Ось я тобі молочка кислого всиплю.
— Ні, мамо, спасибі, не хочу... Прийду, тоді їстиму.
Бачачи, що невістка твердо вирішила йти, Іллівна порадила :
— Іди краще понад Доном, городами. Там тебе не так видно буде.
Над Доном запоною висів1 туман. Сонце ще не сходило, але на сході багряною загравою палахкотів закритий тополями край неба, і спід хмари вже повівав холодний передранішній вітрець.
Переступивши через похилений, обплутаний повитицею пліт,
Наталка увійшла в1 свій садок. Притискаючи: руки до серця, спинилась біля свіжого горбка землі.
Сад буйно заростав кропивою і бур'яном. Пахло мокрими від роси лопухами, вологою землею, туманом. На старій, усохлій після пожежі яблуні самотньо сидів настовбурчений шпак. Могила осіла. Подекуди між грудками сухої глини вже вигонились зелені жальця трави.
Вражена набіглими спогадами, Наталя мовчки стала навколішки, припала обличчям до неласкавої, з споконві.чним духом смертної тліні землі...
Через годину вона, скрадаючись, вийшла з саду, в останній раз зі стиснутим від болю серцем оглянулась на місце, де колись одцвіла її юність,— пустка — двір похмуро чорнів звугленими сохами сараїв, обгорілими руїнами печей і фундаменту,— і тихо пішла провулком.
З кожним днем Наталя поправлялася все більше. Міцніли ноги, округлялись плечі, здоровою повнотою наливалось тіло. Незабаром почала помагати свекрусі куховарити. Пораючись біля печі, вони подовгу розмовляли.
Якось уранці Наталя з серцем сказала :
— І коли ж воно скінчиться ? Вся душа зболіла !
— От побачиш, скоро переправляться наші зза Дону,— впевнено озвалась Іллівна.
— А як ви знаєте, мамо?
— Чує моє серце!
— Аби тільки наші козаки були цілі. Не дай боже — вб'ють кого або поранять. Гриша ж — він одчаяний,— зітхнула Наталя.
— Не бійсь, нічого їм не станеться, бог не без милості. Старий ото наш нахвалявся знову переправитись, провідати нас, та, мабуть, налякався. Якби приїхав, то й ти б з ним переправилась до своїх від гріха. Наші, хутірські, навпроти хутора лежать, обороняються. Отоді, коли ти ще лежала без пам'яті, пішла я раненько до Дону, набрала води і чую — зза Дону Анікушка горлає: "Здорові були, бабусю ! Поклон від старика !"
— А Гриша де? — обережно спитала Наталя.
— Він ними всіма командує здаля,— простодушно відповіла Іллівна.
— Звідки ж він командує ?
— Мабуть, з Вешок. Більше нізвідки.
Наталя надовго замовкла. Іллівна глянула в її бік, злякайо спитала :
— Та чого бо ти ? Чого голосиш ?
Не відповідаючи, Наталя тулила до обличчя брудний хвар-тух, тихо схлипувала.
— Не голоси, Наталочко, слізьми тут не поможеш. Бсг дасть—живих — здорових побачимо. Ти он сама стережись, не виходь без потреби на баз, а то забачать оті андихристи, придивляться ...
В кухні стало темніше. Знадвору вікно затулила чиясь фігура. Іллівна обернулась до вікна і ойкнула:
— Вони ! Червоні! Наталочко ! Швидше лягай на ліжко, прикинься, ніби ти хвора... Хоч би біди... Ось ряденцем укрийся !
Тількищо Наталя, тремтячи зо страху, впала на ліжко, як брязнула клямка, і в кухню, пригинаючись, увійшов високий червоноармієдь. Діти вчепились до спідниці побілілої Іллівни. А вона, як стояла коло печі, так і присіла на лаву, перекинувши ринку з топленим молоком.
Червоноармієдь швидко оглянув кухню, голосно сказав:
— Не лякайтесь. Не з'їм. Здрастуйте!
Наталя, удавано стогнучи, з головою вкрилась рядном, а Мишко спідлоба придивився до гостя і зраділо повідомив :
— Бабуню ! Оцей самий і зарізав нашого півня! Пам'ятаєш ?
Червоноармієдь скинув захисного кольору кашкета, поцмои кав язиком, усміхнувся :
— Угадав шибеник ! І охота тобі про того півня згадувати ? Але от, хазяєчко, таке діло : чи не можеш ти спекти нам хліба ? Борошно в нас є.
— Можна... Чого> ж... Спечу...— квапливо заговорила Іллівна, не дивлячись на гостя, стираючи з лави розлите молоко.
А червоноармієдь присів коло дверей, витяг кисет з кишені і, скручуючи цигарку, завів розмову:
— До ночі спечеш ?
— АІожна й до ночі, якщо ви поспішаєте.
— На війні, бабусю, завжди поспішають. А за півника ви не сердьтесь.
— Та ми нічого ! — злякалась Іллівна.— Це дитина дурна... І згадає ж, чого не треба!..
— Алеж і скупий ти, хлопче...—1 добродушно усміхався балакучий гість, звертаючись до Мишка.— Ну, чого ти таким вовченям дивишся ? Підійди сюди, наговоримось досхочу про твого півня.
— Підійди, синку! — пошепки просила Іллівна, штовхаючи коліном внука.-
Але той одірвався від бабусиного подолу і намагався вже вислизнути з кухні, бокаса пробираючись до дверей. Довгою рукою червоноармієдь притягнув його до себе, спитав :
— Сердишся, чи що ?
— Ні,— шепотом озвався Мишко.
— Ні, от і добре. Не в півні щастя. Батько твій деі? За
Доном ?
— За Доном.
— Воює, значить, з нами ?
Підбадьорений ласкавим поводженням, Мишко охоче повідомив :
— Він усіма козаками командує !
— Ой, брешеш, малий !
— Спитай он хоч у бабусі.
А бабуся тільки руками сплеснула і застогнала, остаточно збентежена балакучістю внука.
— Командує всіма ? — перепитав здивований червоноар-мієдь.
— А може й не всіма...— вже невпевнено відповів Мишко, спантеличений відчайдушними поглядами бабусі. .
Червоноармієць помовчав трохи, потім, скоса поглядаючи на Наталю, спитав :