— Молодиця хворіє, чи що ?
— Тиф у неї,— неохоче відповіла Іллівна.
Два червоноармійці внесли в кухню мішок з борошном, поставили його коло порога.
— Розпалюй, хазяйко, в печі! — сказав один з них.— Надвечір прийдемо за хлібом. Та гляди, щоб припічка була насто-яща, а то погано тобі буде !
— Як умію, так і спечу,— відповіла Іллівна, страшенно зрадівши, що прибулі перебили небезпечну розмову і Мишко вибіг з кухні.
Один спитав, кивнувши головою на Наталю :
— Тифозна?
— Еге.
— Ну, щастя її ! Якби була здорова, ми б її розпатрони-ли ...— І, усміхаючись, вийшов з кухні.
Червоноармійці поговорили про щось півголосом, залишили кухню. Не встиг останній з них завернути за ріг — зза Дону заляскали постріли з гвинтівок.
Червоноармійці, зігнувшись, підбігли до напіврозваленої кам'яної огорожі, залягли за нею і, дружно клацаючи затворами, почали відстрілюватись.
Злякана Іллівна кинулась на подвір'я шукати Мишка. Зза огорожі їй гукнули :
— Ей, бабко ! Іди до хати! Уб'ють !
— Хлопчина наш на дворі! Мйшенько ! Голубчику! — з слізьми в голосі кликала стара.
Вона вибігла на середину подвір'я, і ту ж мить постріли зза Дону припинились. Очевидно, козаки з того боку побачили її. Як тільки вона схопила на руки підбіглого Мишка і пішла з ним в кухню, стрільба знов відновилась і тривала доти-, поки червоноармійці не залишили мелеховського двору.
Іллівна, пошепки перемовляючись з Наталею, учинила тісто, але спекти хліба їй не довелося.
Опівдні червоноармійці кулеметних застав, що були в хуторі, враз спішно залишили двори, ярами рушили на гору, тягнучи за собою кулемети.
Рота, що займала окопи на горі, построїлась, швидким маршем пішла до Гетьманського шляху.
Велика тиша якось зразу розляглась над усім Обдонням. Замовкли гармати й кулемети. По дорогах, по затравілих польових шляхах, від хуторів до Гетьманського шляху нескінченно потяглись обози, батареї; колонами пішла піхота й кіннота.
Іллівна, що дивилась у вікно, як по крейдяних виступах видряпуються на гору відсталі червоноармійці, витерла об хвар-тух руки, розчулено перехрестилась :
— Зглянувся господь, Наталочко. Виходять червоні!
— Ой, мамуню, це вони з хутора на гору в окопи йдуть, а надвечір вернуться.
— А чого ж вони бігом поспішають ? Турнули їх наші! Відступають прокляті! Втікають анцихристи !..'—раділа Іллівна, а сама знову взялась вимішувати тісто.
Наталя вийшла з сіней, стала коло порога і, приставивши долоню до очей, довго дивилась на залляту сонячним сяйвом крейдяну гору, на вигорілі бурі відноги.
Зза гори в передгрозовому величному мовчанні вставали вершини білих клубів хмар. Жарко напікало землю полудневе сонце. На вигоні свистали ховрахи, і тихий, сумоватий їх посвист дивовижно поєднувався з життєрадісним співом жайворонків. Така люба серцю Наталі була оця тиша після гарматного гулу, що вона, не ворухнувшись, жадібно вслухалась і в нехитрі пісні жайворонків, і в скрипіння колодязного журавля, і в шелест напоєного полиневою гіркотою вітру.
Він був гіркий і запашний, цей крилатий, степовий, східний вітер. Він дихав жаром розпеченої чорноземлі, п'янючими запахами всіх полеглих під сонцем трав, але вже відчувалось наближення дощу : віяло прісною вологою від Дону, майже торкаючись землі роздвоєними вістрями крил, креслили повітря ластівки, і далеко-далеко в синьому піднебессі плив, утікаючи від наступаючої грози, степовий підорлик.
Наталя пройшлась по подвір'ю. За кам'яною огорожею на пом'ятій траві лежали золотисті купи гільз від гвинтівок. Шибки й побілені стіни дому зяяли кулевими пробоїнами. Одна з уцілілих курей, забачивши Наталю, з криком злетіла на дах комори.
Ласкава тиша недовго стала над хутором. Повіяв вітер, захлопали в залишених домах розчинені віконниці й двері. Сніж-нсбіла градова хмара владно заступила сонце й попливла на
захід. . . ."
Наталя, придержуючи розтріпане вітром волосся, підійшла
до літньої кухні, звідти знову подивилась на горуНа гори-зонті — обгорнуті бузковою хмаркою пилу — риссю йшли двоколки, скакали поодинокі вершники. "Значить, правда, ідуть геть !" — полегшено вирішила Наталя.
Не встигла вона увійти в сіни, як десь далеко за горою розкотисто й німо загриміли гарматні постріли, і, наче перегукук>-чись з ними, поплив над Доном радісний передзвін двох ве-шенських церков.
На тім боці Дону з лісу густо висипали козаки. Вони тягли волоком і несли на руках баркаси до Дону, спускали їх на воду. Гребці, стоячи на кормах, проворно орудували веслами. Десятків три човнів наввипередки поспішали до хутора.
— Наталочко ! Голубонько моя ! Наші їдуть !..— ридма ридаючи, голосила Іллівна, вискочивши з кухні.
Наталя схопила на руки Мишка, високо підняла його. Очі її гарячково блищали, а голос уривався, коли вона, задихаючись, говорила:
— Дивись, дитинонько, дивись, у тебе очі бистрі... Може, і твій батько з козаками ... Не впізнаєш ? Це не він їде на передньому човні ? Ой, та не туди ти дивишся !..
На пристані зустріли самого схудлого Пантелея Прокоповича. Старий насамперед спитав, чи цілі воли, майно, хліб, схлипнув, обнімаючи онуків. А коли, кваплячись і кульгаючи, зайшов на рідне подвір'я,— зблід, упав на коліна, широко перехрестився і, поклонившись на схід, довго не підводив од гарячої спаленої землі свою сиву голову.
V
Під командуванням генерала Секретєва тритисячна кінна група Донської армії при б кінних гарматах і 18 в'ючних кулеметах 10 червня навальним ударом прорвала фронт поблизу станиці Усть — Білокалитвенської, рушила вздовж залізничної колії в напрямі до станиці Казанської.
Вранці на третій день офіцерський роз'їзд 9 — го Донського полку наткнувся біля Дону на повстанський польовий караул. Козаки, забачивши кінний загін, кинулись у яри, але осаул, що командував роз'їздом, по одягу впізнав повстанців, помахав начепленою на шаблю носовою хусткою і гучно крикнув :
— Свої!.. Не втікай, станичники !..2
Роз їзд безбоязно підскакав до відноги яру. Начальник повстанського караулу—старий сивий вахмістр — на ходу застібаючи захльостану по росі шинель, вийшов наперед. Вісім офіцерів спішились, і осаул, підійшовши до вахмістра, зняв кашкета з офіцерською кокардою, що яскраво біліла на околичці, усміхаючись, сказав :