— Ясне діло — з фронту.
— Втік ?
— Що ти, господь з тобою! Такий завзятий вояка, та щоб утікав ? Приїхав по закону, не хотів без тебе в теплі краї прямувати. Разом грішили, разом треба й на страшний суд їхати. Діла наші — нікудишні, знаєш ?
— Знаю. Ти розкажи, як це тебе з частини відпустили?
— Це — довга пісня, потім розкажу,— ухильно відповів Прохір і похмурнів ще більше.
— Полк де ?
— А чума його знає, де він зараз.
— Та коли ж ти звідти ?
— Тижнів зо два тому.
— А де ж ти був цей час ?
— Ой, який ти, їй-богу...— незадоволено сказав Прохір і скоса глянув на жінку.— Де, та як, та чого ... Де був — там уже нема тепер. Ей, жінко! Димка є в тебе? Треба б при зустрічі з командиром перекинути по маленькій, є чи ні ? Нема ? Ну, то побіжи, дістань, та щоб одна нога там, друга — тут! Одвикла без чоловіка од військової дисципліни ! Розпустилась !
— І чого це ти розходився ? — усміхаючись, спитала Прохорова жінка.— Ти на мене не дуже кричи, хазяїн ти тут невеликий, за рік два дні вдома буваєш.
— Всі на мене кричать, а я ж на кого1 крикну, як не на тебе? Ось зажди, дослужусь до генеральського чину, тоді на інших буду нагукувати, а покищо терпи, та швидше надівай свою амуніцію і біжи!
Після того, як жінка одяглась і вийшла, Прохір докірливо подивився на Григорія, заговорив :
— Тями в тебе, Пантелевичу, нема ніякої... Не можу ж я при жінці всього розказувати, а ти наполягаєш, як та що. Ну, як, поправився після тифу ?
— Я то поправився, розказуй про себе. Щось ти, вражий сину, приховуєш ... Розказуй усе : що наробив ? Як утік ?
— Тут гірше, ніж утік... Після того, як одвіз тебе хворого, повертаюся в частину. Направляють мене в сотню в третій взвод. А я ж страшенно охочий воювати ! Два рази пішов в атаку, а потім думаю: "Тут мені й копита відкинути доведеться ! Треба шукати якусь діру, а то пропадеш ти тут, Прохоре, як бог свят!" А тут, як на те, такі бої зав'язались, так нас тиснуть, що й дихнути не дають ! Де тільки прорив — нас туди пхають ; де невидержка виходить,— знов таки наш полк туди пруть. За тиждень у сотні одинадцять козаків наче корова язиком злизала ! Ну, я й занудьгував, аж завошивів з журби.— Прохір закурив, подав Григорію кисет, не кваплячись, говорив далі: — І от припало мені біля самих Лісок у роз'їзді бути. Поїхало нас троє. їдемо пагорком, на всі боки поглядаємо, дивимось — з ярка вилазить червоний і руки вгору держить. Підскакуємо до нього, а він кричить: "Станичники ! Я — свій ! Не рубайте мене — я переходжу на вашу сторону !" І чорт мені надав : чогось мене зло взяло, підскочив я до нього й кажу : "А ти, кажу, сукин син, коли взявся воювати, то здаватись не повинен ! Падлюка ти, кажу, така. Не бачиш, що ми й так насилу держимось ! А ти здаєшся, сили нам піддаєш ?!" Та потім піхвами його з сідла й потяг по спині. І інші козаки, що були зі мною, його напучують : "Хіба це діло, так воювати, крутитись, вертітись н.а ВСІ боки ? Взялися б Дружніше, ОТ І ВІЙНІ був би кінець І" А чорт його знав, що він, цей перекинчик, офіцер А він саме офіцер і був. Як я його згарячу вдарив піхвами, він зблід, на лиці й тихо так говорить : "Я — офіцер, і ви не смієте мене бити ! Я сам в старий час в гусарах служив, а до червоних потрапив по набілізації, і ви мене приставте до вашого командира, там я йому все розкажу". Ми кажемо: "Давай твій документ". А він згорда так відказує : "Я з вами й говорити не хочу, ведіть мене до вашого командира !"
— То чого ж ти про це при жінці не хотів розказувати ?— здивовано перебив Григорій.
— До того ще не дійшло, про що я при ній не міг розказувати, і ти мене, прошу тебе, не перебивай. Вирішили ми його приставити в сотню, та даремно... Було б нам його там убити, та й усе. Але ми його пригнали, як і годиться, а через день дивимось — призначають нам його командиром сотні. Що ти на це скажеш ? Ну, тоді й почалося! Викликає він мене через якийсь час, питає: "То це ти так івоюєш за єдину неділиму 'Росію, сукин син ? Ти що мені говорив, як у полон мене забирав, пам'ятаєш ?" Я — туди, я — сюди, не дає він мені ніякої пощади — і як згадає, що я його піхвами потяг, то аж затруситься! "Ти знаєш, каже, що я — ротмістр гусарського полку і дворянин, а ти, хам, наважився мене бити ?" Викликає раз, викликає два, і нема мені від нього ніякої милості. Каже взводному мене поза чергою в; застави й караули посилати, наряди на мене сипляться, як горох з відра, словом, їсть мене, стерво, поїдом ! І так само ганяє й тих двох, що зі мною в роз'їзді були, коли ми його в полон забирали. Хлопці терпіли, терпіли, а потім одкликають якось мене й кажуть : "Давайте вб'ємо його, бо він не дасть нам жити !" Подумав я і вирішив розказати про все командирові полку, а вбивати не дозволила совість. Тоді, коли забирали в полон, можна було ухекати, а вже після якось рука в мене не зводилась... Жінка курку ріже — і то я очі заплющую, а тут людину треба вбити...
— А таки вбили? — знову перебив Григорій.
— Зажди трохи, все взнаєш. Ну, розказав я командирові полку, добився до нього, а він засміявся і каже: "Нема чого тобі, Зиков, ображатися, раз ти його сам бив, і дисципліну він правильно встановлює. Він хороший і знаючий офіцер". З тим я й пішов, а сам думаю : "Повісь ти собі цього хорошого офіцера на шнурок замість хреста, а я з ним в одній сотні служити незгодний !" Попросив перевести мене в іншу сотню,— теж нічого не вийшло, не перевели. Тоді я й надумав з частини ушитися. А як ти ушиєшся ? Одвели нас у ближній тил на тижневий відпочинок, а тут мені знов чорт надав... Думаю : не інакше, як треба мені десь схопити хоч поганенький триперець, тоді потраплю в околодок, а там і відступ підійде, діло на те закривлялося. І, чого зроду зі мною не було, почав я заі молодицями бігати, придивлятись, котра на вигляд ненадійна. А хіба ти її вгадаєш ? На лобі в неї не написано, що вона хвора, отут і помізкуй! — Прохір люто сплюнув, прислухався — чи не йде жінка.
Григорій прикрив долонею рота, щоб приховати усмішку,— блискаючи звуженими від сміху очима спитав :
— Дістав ?
Прохір подивився на нього сльозливими очима. Погляд їх був' сумний і спокійний, як у старого собаки, що доживає вік. Трохи помовчавши, він сказав: