— А за Доном у тебе рідні нема ? —єхидно спитав Григорій.
— Єй там.
— То ти, може, туди поїдеш?
— Ти мені чортівні не мели! — спалахнув Пантелей Прокопович.— Ти ділом говори, а не коники одливай ! Знайшов час жартувати, теж розумний десь узявся!
— Нічого й тобі рідню збирати ! Відступати — то відступати, а не по родичах їздити, це тобі не масниця!
— Ну, ти мені не вказуй, куди мені їхати, сам знаю!
— Коли знаєш, то й їдь куди хочеш!
— Не по твоїх же планах мені їхати ? Прямо тільки сорока літає, ти про де чув ? Попрусь я чорт зна куди, де, може, зимою й дороги зроду чортма. Ти оце з розумом такі теревені верзеш ? А ще дивізією командував !
Григорій і старий довго змагалися, але потім, обдумавши все, Григорій мусив визнати, що в словах батька було багато правильного, і примирливо сказав :
— Не сердься, батьку, я тобі не нав'язую свого маршруту, їдь як хочеш. Постараюсь за Дінцем тебе розшукати.
— Отак би й давно сказав ! — зрадіві Пантелей Прокопович.— А то лізеш з усякими планами та маршлутами, а того й не розумієш, що план планом, а без корму коням їхати нікуди.
Ще під час хвороби Григорія старий потроху готувався до від'їзду: особливо ретельно годував кобилу, відремонту-вив сани, замовив зваляти нові валянки і власноручно підшив їх шкірою, щоб не промокали в сльоту; заздалегідь насипав у чували' дорідного вівса. Він і відступати готувався як справжній хазяїн : все, що могло придатися в. дорозі, було передбачливо підготовлено ним. Сокира, ручна пилка, долото, шевський інструмент, нитки, запасні підметки, цвяхи, молоток, в'язка ременю, шворка, кусок смоли,— Все це аж до підків і ухналів було загорнуто в брезент і за одну хвилину могло бути вкладено в сани. Навіть безмін Пантелей Прокопович брав з собою і на запитання Іллівни, нащо йому потрібний безмін у доро-зі, докірливо сказав:
— Ти, бабко, що більше старієш, то більше дурієш. Невже ти такої простої штуки сама не зміркуєш ? Сіно ж або полову мені у відступі доведеться на вагу купувати ? Не аршином же сіно міряють ?
— То там уже і ваги немає ? — здивувалась Іллівна.
— А ти звідки знаєш, яка там вага ? — розсердився Пантелей Прокопович.— Може там усяка вага з обманом, щоб нашого брата обважувати. Ото ж бо й воно! Знаємо ми, які там люАці живуть ! Купиш тридцять фунтів, а заплатиш чистенькими грішми за пуд. А мені, як таких збитків зазнавати на кожній зупинці, то краще я з своїм безміном поїду, не бійсь, не заважить! А ви тут і без ваги проживете: на чорта вона вам здалася ? Військові частини йтимуть, то вони сіно беруть не важивши ... їм лише встигай у фуражирки накладати. Бачив я їх, чортів безрогих, знаю добре!
Спочатку Пантелей Прокопович навіть думав везти воза на санях, щоб весною не витрачатись на купівлю, і їхати своїм, але потім, поміркувавши, відмовився від цієї згубної думки.
Почав збиратись і' Григорій. Він почистив маузер, гвинтівку, підладнав клинок, що вірно служив, йому; через тиждень після одужання пішов провідати коня і, дивлячись на його лиснючий круп, впевнився, що старий вигодовував не тільки свою кобилу. Насилу сів на коня, що забасував, проїздив його як слід і, вертаючись додому, бачив,— а може йому так лише здалося,— ніби йому хтось махнув біленькою хустинкою у вікні астаховського дому.
На сході татарці вирішили виїжджати всім хутором. Дві доби жінки пекли і смажили козакам на дорогу всякі харчі. Виїзд призначений був на 12 грудня. Звечора Пантелей Прокопович вклав у сани сіно й овес, а вранці, ледве забринів світанок, надів кожуха, підперезався, заткнув за пояс рукавиці, помолився богу і розпрощався з сім'єю.
Незабаром величезний обоз потягся з хутора на гору. Жінки, що вийшли до коловороту, довго махали від'їжджаючим хустками, а потім у степу зірвалась завірюха, і за сніговою кипучою млою не стало видно ні підвід, що повільно їхали під гору, ні козаків, що йшли поруч з ними.
Перед від'їздом у Вешенську Григорій побачився з Оксаною. Він зайшов* до неї ввечері, коли в хуторі вже посвітили світло. Оксана пряла. Біля неї сиділа анікушчина вдова, плела панчоху, щось розказувала. Побачивши сторонню, Григорій коротко сказав Оксані:
— Вийди зі мною на хвилинку, діло є.
В сінях він поклав їй руку на плече, спитав :
— Поїдеш зі мною у відступ ?
Оксана довго' мовчала, обдумуючи відповідь, потім тихо сказала :
— А хазяйство ж як ? Дім ?
— Залиши на когонебудь. Треба їхати.
— А коли ?
— Завтра заїду за тобою.
Усміхаючись у темряві, Оксана сказала:
— Пам'ятаєш, я тобі давно казала, що поїду з тобою хоч на край світу. Я й зараз така. Моя любов до тебе вірна. Поїду, ні на що не зважу ! Коли тебе ждати ?
— На вечір. Багато з собою не бери. Одежу і харчів більше, от і все. Ну, бувай здорова покищо.
— Бувай. Може зайшов би ?.. Вона зараз піде. Цілий вік я тебе не бачила... Любий мій, Гришенька ! А я вже думала, що ти... Ні! не скажу.
— Ні, не можу. Мені зараз у Вешки їхати, прощавай.
Жди завтра. #
Григорій уже вийшов з сіней і дійшов до хвіртки, а Оксана все ще стояла в сінях, усміхалась і терла долонями палаючі щоки.
У Вешенській почалась евакуація окружних установ і інтендантських складів. Григорій в управі окружного отамани спитав про становище на фронті. Молодий хорунжий, що виконував обов'язки адьютанта, сказав йому:
— Червоні коло станиці Алексієвської. Нам невідомо, які частини будуть іти через Вешенську, і чи будуть іти. Ви самі бачите — ніхто нічого не знає, всі поспішають тікати ... Я б вам порадив зараз не розшукувати свою частину, а їхати в Міллерово, там ви швидше дізнаєтесь, де вона. В усякому разі, ваш полк проходитиме по ліній залізниці. Чи буде противник затриманий коло Дону ? Ну, не думаю. Вешенську здадуть без бою, це напевне.
Пізно вночі Григорій вернувся додому. Готуючи вечеряти, Іллівна сказала :
— Прохір твій з'явився. Через годину, як ти виїхав, приходив і обіцяв ще зайти, та от чогось нема.
Григорій зрадів, нашвидку повечеряв, пішові до Прохора. Той зустрів його, невесело усміхаючись, сказав :
— А я вже думав, що ти' просто з Вешок чкурнув у відступ.
— 'Звідки тебе чорти принесли? — спитав Григорій, сміючись і ляпаючи вірного ординарця по плечу.