— Купці їдуть ! — насмішкувато говорив Прохір, здалека побачивши верхових, що супроводили підводу з награбованим добром.
Правда, не всі їхали у відпуск обтяжені здобиччю. На одному з хуторів, спинившись біля колодязя, щоб напоїти коней, Григорій почув пісню, що лунала з сусіднього двору. Як чути було, співали по — хлоп'ячому., чистими, хорошими голосами молоді козаки.
— Служивого, мабуть, випроводжають,— сказав Прохір, набираючи відром води. Після випитої напередодні пляшки спирту він був не від того, щоб похмілитись, тому, швидко напоївши коней, посміхаючись, запропонував:
— А що, Пантелевичу, чи не. піти нам туди? Може на проводах і нам перепаде по стременній ? 1 Хата хоч і очеретом крита, та, видно, багата.
Григорій погодився піти подивитись, як випроводжають "кугаря"1 2. Прив'язавши коней до плоту, вони з Прохором зайшли в двір. Під повіткою коло круглих ясел стояло четверо осідланих коней. З комори вийшов підліток з залізною міркою, з верхом насипаною вівсом. Він мигцем глянув на Григорія, пішов до коней, що заіржали. За рогом хати розливалась пісня. Тремтячий високий тенорок заспівував::
Як по тій битій доріженьці Ніхто пішки та й не ходив...
Густий прокурений бас, підхопивши останні слова, з'єднався з тенором, потім приєднались нові злагоджені голоси, і пісня попливла величаво, роздольно й сумовито. Григорій не хотів підходити й перебивати пісню ; він торкнув Прохора за рукав, шепнув :
— Зажди, не показуйся, нехай доспівають.
— Це — не проводи. Єланські так співають. Це вони так запіснячують. А здорово, чорти, витягають ! — схвально озвався Прохір і ображено сплюнуві: сподіванка на те, щоб випити, зважаючи на все, не справджувалась.
Лагідний тенорець до кінця розказав про долю козака, що сплохував на війні:
Ні кінного, ні пішого сліду доти не було.
Проходив дорогою козачий полк.
За полком біжить баский, добрий кінь.
Він черкеське сідельце на боку несе.
А тясьмовая вуздечка на правім вусі висить,
Шовкові повідці ноги плутають.
За ним жене молод донський козак,
І кричить він до свого коня вірного:
"Ти зажди-зачекай, баский вірний кінь,
Не покинь ти мене одинокого.
Не втекти без тебе від чеченців злих"...
Зачарований співом, Григорій стояв, прихилившись спиною до біленого фундаменту хати, не чуючи ні кінського іржання, ні рипіння гарби, що проїжджала провулком ...
За рогом хтось із співаків, закінчивши пісню, кашлянув, сказав :
— Не так співали, як одірвали ! Ну, та1 гаразд, як уміємо, так і піємо. А ви б, бабусі, служивим на дорогу ще чогоне-будь дали. Наїлись ми добре,, спасибі вам, та от на дорогу в нас з собою ніяких харчів нема ...
Григорій наче прокинувся, вийшов зза рогу. На нижній приступці ганку сиділо четверо молодих козаків ; обступивши їх тісною юрбою, стояли молодиці, старі жінки, діти, що набігли з сусідніх дворів. Слухачки, схлипуючи й сякаючись, витирали сльози кінчиками хусток, одна з старих жінок — висока й кароока, з слідами строгої іконописної вроди на зів'ялому обличчі — протяжно говорила, коли Григорій підходив до ганку :
— Милі ви мої ! Як же ж ви гарно та жалісно співаєте! І певне, в кожного з вам мати є, і певне, як згадає про сина, що він на війні гине, так слізьми й обіллється ...— Блиснувши на Григорія, що поздоровкався, жовтими білками, вона раптом злісно сказала : — І таких пуп'янків ти, ваше благородіє, на смерть водиш ? На війні занапащаєш ?
— Нас самих, бабусю, занапащають,— похмуро, відповів Г ригорій.
Козаки, збентежені приходом незнайомого офіцера, швиденько схопились, відсуваючи ногами тарілки з залишками їжі, що стояли на східцях, обсмикуючи гімнастерки, ремені гвинтівок, портупеї. Вони співали, навіть гвинтівок не знявши з плечей. Найстаршому з них можна було дати не більше як двадцять п'ять років.
— Звідки? — спитав Григорій, оглядаючи молоді, свіжі обличчя служивих.
— З частини...— нерішуче відповів один з них, кирпатий, з сміхотливими очима.
— Я питаю — звідки родом, якої станиці ? Не тутешні ?
— Єланські, їдемо в відпуск, ваше благородіє...
З голосу Григорій впізнав заспівувача, усміхаючись, спитав :
— Ти заспівував ?
— Я.
— Ну, гарний у тебе голос ! А ч!ого ж це ви розспівались ? З радості, чи що ? По вас не видно, щоб ви були напідпитку.
Високий русявий парубок з хвацьки зачесаним, сивим від пилу чубом, з густим рум'янцем на смуглих щоках, скоса позираючи на старих жінок,-ніяково усміхаючись, знехотя відповів :
— Яка там радість... Нужда за нас співає ! Так, ні за що, ні про що в цих краях не дуже годують, дадуть шматок хліба — і все. От ми й наломились пісні співати. Як заспіваємо — понабігають жінки слухати ; ми якоїнебудь жалісної заведемо,
ну, вони зворушаться і несуть — та шматок сала, та глечик молока, або ще там чогось їстивного...
— Ми, як ті попи, пане сотник, співаємо й пожертви збираємо ! — сказав заспівувач, підморгуючи товаришам, примружуючи в усмішці сміхотливі очі.
Один з козаків витяг з нагрудної кишені заялозений папірець, подав Григорію.
— Ось наше відпускне посвідчення.
— Нащо воно мені ?
— Може, сумніваєтесь, а ми не дезертири ...
— Це ти будеш показувати, як з каральним загоном зустрінетесь,— з досадою сказав Григорій, але, перед тим як піти, все таки порадив : — їдьте ночами, а вдень можна пере-, стояти денебудь. Бомажка ваша ненадійна, коли б ви з нею не попались ... Без печаті вона ?
— У нас в сотні печаті нема.
— Ну, то якщо не хочете калмикам під шомполи лягати — послухайте моєї поради!
Версти за три від хутора, не доїжджаючи сажнів півтораста до невеликого лісу, що підступив до самого шляху, Гри-горій знов побачив двох верхівців, що їхали йому назустріч. Вони на хвилину спинились, придивляючись, а потім круто звернули в ліс.
— Ці без бомажки їдуть,— зміркував Прохір.— Бачив, як вони крутнули в ліс ? І чорти їх несуть удень !
Ще кілька чоловіка, забачивши Григорія і Прохора, звертали з дороги, поспішали сховатись. Один літній піхотинець —козак, що потайки пробирався додому, шмигнув у соняшники, притаївся, як заєць на межі. Проїжджаючи повз нього, Прохір підвівся на стременах, крикнув:
— Ей, земляче, погано ховаєшся! Голову сховав, а с .... видно ! — Із удаваною люттю раптом загорлав : — Ану, вилазь ! Показуй документи !