Не сказавши ні слова, Григорій сів до столу, з співчутливою усмішкою дивився на блідого від обурення полоненого, що безстрашно огризався. "Добре поскуб він полковничка !" — з задоволенням подумав Григорій і не без злорадостІ глянув на м'ясисті, багрові щоки Андреянова, що сіпались від нервового тику.
Свого начальника штабу Григорій не злюбив з першої зустрічі. Андреянов належав до тих офіцерів, які в роки світової війни не були на фронті, а відсиджувались по тилах, використовуючи впливові родичівські і службові зв'язки та знайомства, всіми силами чіпляючись за безпечну службу. Полковник Андреянов і в громадянську війну прихитрився працювати на оборону, сидячи в Новочеркаську, і тільки після того, як був позбавлений влади отаман Краснов, він змушений був поїхати на фронт.
За дві ночі, що їх пробув Григорій з Андреяновим на одній квартирі, він встиг узнати, що Андреянов дуже набожний, що він без сліз не може говорити про урочисті церковні відправи, ще жінка його — така зразкова дружина, яку тільки можна собі уявити, іщ> звуть її Софією Олександрівною і що за нею колись безуспішно упадав сам наказний отаман барон фон-Граббе; крім того, полковник люб'язно і докладно розказав : яким маєтком володів його' покійний татусь, як він-— Андреянов — дослужився до чину полковника, з якими високими особами .йому доводилось полювати в 1916 році; а також повідомив, що найкращою грою він вважає віст, найкориснішим напоєм — коньяк, настояний на тминному листі, а найвигіднішою службою — службу у військовому інтендантстві.
Від близьких гарматних пострілів полковник Андреянов здригався, верхи їздив неохоче, посилаючись на хвору печінку; безупинно .піклувався про— збільшення охорони при штабі, а до козаків ставився з погано приховуваною неприязністю, бо, як він казав, усі вони були зрадниками в 1917 році і з цього року він зненавидів усіх "нижніх чинів" без винятку. "Тільки дворянство врятує Росію!"'—говорив полков-
і
ник, до речі нагадуючи, що й він — дворянського роду і що рід Андреянових — найстаріший і найзаслуженіший на Дону.
Безперечно, основною вадою Андреянова була балакучість, та стареча, нестримна і страшна балакучість, на яку хворіють деякі охочі поговорити немудрі люди, що дожили до похилого віку і ще замолоду звикли про все говорити легко і розв'язно.
З людьми цієї пташиної породи Григорій не раз зустрічався на своїм віку і завжди почував до них глибоку огиду. На другий день після знайомства з Андреяновим Григорій почав уникати зустрічей з ним і вдень робив це легко, але як тільки спинялись на нічліг — Андреянов розшукував його й швидко питав : "Вкупі ночуємо ?"і, не ждучи відповіді, починав : "От ви, голубе мій, кажете, що козаки нестійкі в пішому бою, а я, коли був офіцером для доручень при його превосходительстві... Ей, хто там, принесіть мій чемодан і постелю сюди !" Григорій лягав на спину, заплющував очі і, зціпивши зуби, слухав, потім нечемно повертався до невгамовного оповідача спиною, з головою укривався шинеллю, думав з німою люттю : "Як тільки одержу наказ про перевод — гупну його чимнебудь важким по голові: може, після цього йому хоч на тиждень мову одбере !" — "Ви спите, сотник ?"— питав Андреянов. "Сплю",— глухо відповідав Григорій. "Пробачте, я ще не доказав!"— і оповідання продовжувалось. Крізь сон Григорій думав : "Навмисне підсунули мені оцього балабона. Мабуть, Фіцхелауров постарався. Ну, як з ним, з таким придуркуватим, служити ?" І, засипаючи, чув пронизливий тенорок полковника, що тарабанив, наче дощ по залізному даху.
Через те Григорій і зловтішався, бачачи, як ловко полонений командир шпетить його балакучого начальника штабу.
З хвилину Андреянов мовчав, мружився; довгі мочки його відстовбурчених вух яскраво червоніли, біла, пухла рука з масивною золотою обручкою на вказівному пальці лежала на столі і здригалась.
— Слухайте ви, виродок ! — сказав він охриплим від хвилювання голосом.— Я наказав привести вас до мене не для того, щоб сперечатися з вами, ви цього не забувайте! Чи розумієте ви, що вам не відкрутитися ?
— Прекрасно розумію.
— Тим краще для вас. Кінець — кінцем мені наплювати, добровільно ви пішли до червоних чи вас мобілізували. Важливо не це, важливо те, що ви з міркувань честі, які хибно розумієте, відмовляєтесь говорити...
— Очевидно ми з вами по — різному розуміємо питання честі.
— Це тому, що у вас її не лишилось і от.стільки !
— Щодо вас, пане полковник, то, зважаючи на поводження зі мною, я маю сумнів, щоб вона взагалі будьколи у вас була !
— Я бачу — ви хочете прискорити розв'язку ?
— А ви думаєте, в моїх інтересах її затягати ? Не лякайте мене, не вийде !
Андреянов тремтячими руками відкрив портсигар, закурив, два рази жадібно затягнувся і знову звернувся до полоненого.
— Отже, ви відмовляєтесь відповідати на мої запитання ?
— Про себе я говорив.
— Ідіть к чорту ! Ваша паршива особа мене найменш цікавить. Потрудіться відповісти ось на яке запитання: які частини підійшли до вас від станції Себряково?
— Я вам відповів, що я не знаю.
— Ви знаєте !
— Добре, зроблю вам приємність : так, я знаю, але відповідати не буду.
— Я накажу відшмагати вас шомполами, і тоді ви заговорите !
— Навряд ! — полонений доторкнувся лівою рукою до вусів, впевнено усміхнувся. —
— Камишинський полк брав участь у цьому бою ?
— Ні.
— Але ваш лівий фланг прикривала кавалерійська частина, що це за частина ?
— Облиште ! Ще раз повторюю вам, що на подібні запитання не відповідатиму.
— На вибір: або ти, собако, зараз же розв'яжеш язика, або через десять хвилин будеш поставлений до стіни ! Ну ?!
І тоді несподівано високим, по — юнацькому звучним голосом полонений сказав:
— Ви мені набридли, старий дурень! Бовдур ! Якби ви попались до мене — я б вас не так допитував !..
Андреянов зблід, схопився за кобуру нагана. Тоді Григорій устав і застережливо підняв руку :
— Ого ! Ну, тепер годі! Побалакали і годі! Обидва ви гарячі, як я бачу... Ну, не зійшлись, і не треба, про що говорити ? Він правильно робить, що не видає своїх. їй — богу, це здорово! Я й не сподівався !
— Ні, дозвольте !..— гарячився Андреянов, марно намагаючись розстебнути кобуру.