Другого дня хазяїн увійшов до Григорія В кімнату,— дивлячись на підлогу, сказав:
— Григорію Пантелевичу! Як хочеш суди, а більш тобі жити в мене не можна... Я тебе поважаю, і батька твого покійного знав і поважав, але тепер мені важко тебе утримувати нахлібником... Та й побоююсь, щоб власть не дізналась про тебе. Іди куди хочеш. У міене сім'я. Голову через тебе мені занапащати неохота. Пробйч, ради Христа, але ти нас опростай...
— Добре,— коротко сказав Григорій.— Спасибі за хліб-сіль, за пристановище. Спасибі за все. Я сам бачу, що — тягар для тебе, але куди ж мені подітись ? Усі ходи для мене закриті.
— Куди знаєш.
— Добре. Сьогодні піду. Спасибі тобі, Артамоне Васильовичу, за все.
— Не варто, не дякуй.
— Я твоєї добрості не забуду. Може, і я тобі чимнебудь колинебудь у пригоді стану.
Зворушений хазяїн ляснув Григорія по плечу.
— Про що там балакати! Як на мене, то нехай би ти ще два місяці жив, та жінка не велить, лається щодня, проклята ! Я козак і ти козак, Григорію Пантелевичу; ми з тобою обидва проти радянської влади, і я тобі підсоблю : іди сьогодні на хутір Ягідний, там мій сват живе, він тебе прийме. Скажи йому моїм словом : Артамон сказав прийняти тебе, як рідного сина, годувати й утримувати, поки сили вистачить. А колись ми з ним поквитаємось. Але ти тільки іди від мене сьогодні ж. Мені довше тебе держати не можна, то таки жінка напосідає, а то побоююсь, коли б Рада не дізналась ... Пожив, Григорію Пантелевичу, і годі. Мені своя голова теж дорога...
Пізньої ночі Григорій вийшов з хутора і не встиг дійти до вітряка на горбі, як три вершники, що виросли наче спід землі, спинили його.
— Стій, сукин син ! Ти хто такий ?
У Григорія затремтіло серце. Він мовчки спинився. Втікати було безглуздо. Коло шляху — ні ярка, ні кущика : порожній голий степ. Він не встиг би ступити й двох кроків.
— Комуніст ? Іди назад, в гроб твою мать ! Ану, живо!
Другий, наїжджаючи на Григорія конем, наказав :
Руки ! Руки з кишень ! Виймай, а то голову зрубаю !
Григорій мовчки вийняв руки з кишень шинелі і, ще не зовсім ясно усвідомлюючи, що з ним трапилось і хто ці люди, що спинили його,— спитав :
— Куди йти ?
— В хутір. Вертайся назад.
До хутора його супроводив один вершник, два інших на вигоні відокремились, помчали до шляху. Григорій ішов мовчки. Вийшовши на дорогу, він пішов повільніше і спитав:
— Слухай, дядьку, ви хто такі є ?
— ‘Іди, йди! Не балакай! Руки заклади назад, чуєш?! і
Григорій мовчки скорився. Трохи згодом знов спитав *.
— Ні, все таки, хто ви такі ?
— Православні.
. — Я й сам не старовір.
— Ну, і радій.
— Ти. куди мене ведеш ?
— До командира. Іди, ти, гаде, а то я тебе...
Конвойний легенько штовхнув Григорія вістрям щаблі;
Тонко вигострене, холодне стальне жало торкнулось голої шиї Григорія якраз між коміром шинелі й папахою, і в ньому, як іскра, на мить спалахнуло почуття переляку, що змінилось безсилим гнівом. Звівши коміра; обернувся наполовину й глянув на конвойного, сказав крізь зуби :
— Не дурій, чуєш ? А то коли б я в тебе цю штуку не одібрав...
— Іди, падлюко, не балакай ! Я тобі одберу! Руки назад!
Григорій кроків два ступив мовчки, потім сказав:
— Я й так мовчу, не лайся. Подумаєш, лайно яке...
— Не оглядайся !
— Я й так не оглядаюсь.
— Мовчи, йди швидше !
— Може риссю побігти? — спитав' Григорій, змахуючи з вій налипаючі сніжинки.
Конвойний мовчки підігнаві коня. Кінські вологі від поту й нічної вогкості груди штовхнули Григорія в спину, біля ніг його кінський копит з чваканням продавив талий сніг.
— Ану тихше ! — гукнув Григорій, впираючись долонею в кінську гриву.
Конвойний підняв на рівень голови шаблю, неголосно сказав:
— Ти йди, сучий виб....., і не балакай, а то я тебе не до
веду до місця. У мене на, це рука легка. Цить, і ні 'слова більше!
Аж до хутора вони мовчали. Коло крайнього двору вершник придержав коня, сказав :
— Іди в оці ворота.
Григорій увійшов у навстіж відчинені' ворота. В глибині двору видно було просторий, критий бляхою дім. Під повіткою пирхали і звучно жували коні. Біля ганку стояло чоловіка шість озброєних людей. Конвойний вклав у піхви шаблю, сказав, злізаючи з коня:
— Іди в хату, по приступках прямо, перші двері ліворуч.
Іди, не оглядайся, скільки разів тобі говорити, в рот тебе, в печінку, в селезінку!
Григорій повільно сходив приступками ганку. Чоловік у будьонівці і довгій кавалерійській шинелі, що стояв коло поручнів, спитав :
— Піймали, чи що?
— Піймали,— неохоче відповів знайомий Григорію хрипкий голос його конвоїра.— Коло вітряка взяли.
— Секретар ячейки, чи хто він такий ?
— А хрін його знає. Якась сволодюга, а хто він такий — зараз узнаємо.
"Або де банда, або вешенські чекісти мудрують, придурюються. Попався! Попався, як Дурень",— думав Григорій, навмисне затримуючись у сінях, намагаючись зібрати думки.
Перший, кого він побачив, відчинивши двері,— був Фомін. Він сидів за столом серед багатьох одягнених у військове незнайомих Григорію людей. На ліжку купою лежали шинелі й кожушки, карабіни стояли коло лави, рядком ; тут же на лаві безладною купою були накидані шаблі, патронташі, підсумки й сідельні саквих. Від людей, від шинелей і спорядження тхнуло густим запахом кінського поту.
Григорій зняв папаху, неголосно сказав :
— Здрастуйте!
— Мелехов ! От правду кажуть, що степ широкий, а дорога вузька ! Довелось таки знов побачитись ! Звідки ' ти взявся ? Роздягайся, сідай.— Фомін устав зза столу, підійшов до Григорія, простягаючи руку.— Ти чого тут блукав?
— За ділом прийшов.
— За яким ділом ? Далекувато ти забрів ...— Фомін допитливо розглядав Григорія.— Кажи по-правді — рятувався тут, чи що ?
— Оце — і вся правда,— знехотя усміхаючись, відповів Григорій.
— Де ж тебе мої хлопці згребли ?
— Біля хутора.
— Куди йшов ?
— Світ — заочі...
Фомін ще раз уважно подивився Григорію їв очі й усміхнувся.
— Ти, я бачу, думаєш, що ми тебе зловили і у Вешки повеземо ? Ні, брат, нам туди вороття нема... Не бійся! Ми перестали радянській владі служити. Не вжилися з нею...
— Розлуку взяли,— басом сказав немолодий козак, що курив біля печі.
Хтось із тих, що сиділи за столом, голосно засміявся. 1