Тяжкі часи

Сторінка 56 з 89

Чарлз Діккенс

— Та що ти хочеш знати?

В пориві любові вона міцно пригорнула його до грудей, як дитину.

— Не бійся нічого! Будь певен, що я тобі не докорятиму. Будь певен, що я тебе пожалію й лишуся тобі вірна. Будь певен, що я тебе врятую, хоч би що! Томе, ти справді не маєш чого мені сказати? Шепни тихенько. Тільки скажи "так", і я тебе зрозумію!

Вона притулила вухо йому до губів, але Том затято мовчав.

— Ані слова, Томе?

— Як я можу сказати "так" чи "ні", коли я не знаю, за що ти питаєш? Лу, ти щира, добра дівчина і, мабуть, варта кращого брата, ніж я. Але більше я не маю чого тобі сказати. Іди вже спати, йди.

— Ти втомився, — прошепотіла вона вже звичайнішим тоном.

— Авжеж. Геть виморився.

— Бідний, скільки в тебе сьогодні було біганини й тривоги! Ну, виявилося щось нове?

— Ні, нічого. Тільки те, що ти чула від… нього.

— Томе, а ти розповідав кому-небудь, що ми тоді ходили до тих людей і бачили їх там трьох?

— Ні. Хіба ж ти сама не застерігала мене, щоб нікому нічого не казати, як просила провести тебе туди?

— Так, але ж я тоді не знала, що має статися таке.

— Та й я ж не знав. Звідки б же я міг знати? — щось аж надто швидко відповів Том.

— А тепер, як воно сталося, чи мені розповісти, що я туди ходила? — спитала Луїза, вже стоячи біля ліжка: вона помалу відсунулась від брата й підвелася. — Чи треба розповідати? Чи повинна я це зробити?

— Господи, Луїзо, — відмовив брат, — чи ти коли питала моєї ради? Роби, як сама знаєш. Як ти мовчатимеш, то я нікому не скажу. А як розкажеш — значить, розкажеш.

У темряві вони не могли бачити одне одного, але обоє говорили дуже обережно, ніби зважуючи кожне слово.

— Томе, а як ти гадаєш, той чоловік, що я йому дала гроші, справді причетний до цього грабунку?

— Не знаю. А чом би й ні?

— Мені він здався чесною людиною.

— Ну то й що? А хто-небудь інший може тобі здатись нечесний, насправді ж він чесний.

Луїза не відповіла нічого.

— А втім, — мовби зважившись по короткому намислі, знову заговорив її брат, — коли вже ти за це питаєш, то мені він не дуже сподобався. Я ж навіть вийшов з ним за двері, аби там сказати йому віч-на-віч, що як уже йому перепала така дурничка від моєї сестри, то хай шанується та не переведе тих грошей казна на що. Ти ж пам’ятаєш, як я з ним виходив? Я, власне, нічого не маю проти нього, може, він добрячий чолов’яга, хто ж його знає. Дай боже, щоб воно було так.

— А він тоді не уразився?

— Ні, вислухав спокійно й відповів досить чемно. Де ти, Лу? — Том звівся з ліжка й поцілував сестру. — Добраніч, рідненька, добраніч.

— Справді ти більше не маєш чого мені сказати?

— Ні. Що ж я тобі скажу? Невже ти хочеш, щоб я вигадав щось та збрехав?

— Ні, Томе, я не хочу, щоб ти мені сьогодні брехав. Я б воліла ніколи не чути брехні від тебе, хоч би скільки ти прожив, але сьогодні найдужче цього не хочу.

— От і гаразд, рідненька. Ой, я так виморився, що ладен, здається, сказати що завгодно, аби мені дали заснути. Йди лягай, Лу.

Ще раз поцілувавши її, Том відвернувся до стіни, натяг укривало на голову й відразу затих так, мовби вже настала та година, що нею сестра заклинала його сказати правду. Луїза ще трохи постояла біля ліжка, тоді повільно відійшла. Відчинивши двері, ще зупинилась, озирнулася й спитала, чи він її не кликав. Але Том лежав тихо, і вона, нечутно зачинивши двері, повернулася до своєї спочивальні.

Тоді нещасний хлопець обережно визирнув з-під укривала, побачив, що вона пішла, вибрався з постелі й замкнув двері. Впавши знову на подушки, він і рвав на собі чуприну, і плакав злісно, і душив у собі любов до сестри, і ненавидів та зневажав себе, однак не каявся, і так само марно ненавидів та зневажав усе, що є доброго на світі.

Розділ IX. ЧИСТА ГОДИНА

Пані Спарсіт, зоставшися спочивати в заміській садибі пана Горлодербі, поки заспокояться її нерви, так пильно й невсипуще додивлялась до всього з-під своїх коріоланівських брів, що її очі, мов два маяки на скелястому узбережжі, могли б остерегти всіх обачливих мореплавців перед грізним бескетом її римського носа та підводним камінням у темних водах довкола нього, якби вона не поводилась так тихомирно. Хоча й важко було повірити, ніби вона ввечері йде спочивати не тільки про людське око, такі суворі й недремні були її класичні очі, і вже за цілком неможливе здавалося, що цей несхитний ніс може піддатись утомі чи дрімоті, та все ж вона завжди — і коли просто сиділа, розгладжуючи свої цупкі, аж негнучкі рукавички (сплетені неначе з дроту, як ото кошики на м’ясо), і коли, встромивши ногу в стремена з ниток, трюхикала до якоїсь невідомої мети, — бувала така лагідна й сумирна, що мало кому, на неї дивлячись, не спало б на думку, ніби це природа з якоїсь примхи втулила душу голубки в земну шкаралущу гачкодзьобого хижого птаха.

Її хист никати по домі був просто дивовижний. Неможливо збагнути, як вона потрапляла з поверху на поверх. Звісно, годі повірити, ніби жінка, така статечна сама з себе, та ще й такого значного роду могла стрибати через поруччя на сходах або сковзатись по ньому, однак надзвичайна легкість її переміщення навіювала саме цю безглузду думку. Ще одну подиву гідну властивість мала пані Спарсіт: на ній ніколи не було знати поспіху. Вона могла клубком скотитися з горища в сіни, і все ж з’явитись там зовсім не задихана і поважна, як завжди. І ні одна душа ніколи не бачила, щоб вона піддавала ходи.

До пана Гартгауса вона ставилась вельми ласкаво й невдовзі після свою прибуття до маєтку мала з ним дуже приємну розмову. Якось уранці, після сніданку, вона зустріла його в садку і, велично присівши перед ним, сказала:

— Добродію, це ж неначе щойно вчора я мала втіху приймати вас у банку, коли ви, з вашої ласки, забажали дізнатися, де мешкає пан Горлодербі.

— І я, будьте певні, повік не забуду тієї зустрічі з вами, — відказав пан Гартгаус, уклонившись їй якнаймлявіше.

— В химерному світі ми живемо, добродію, — мовила пані Спарсіт.

— Я колись теж мав честь висловити — і дуже пишаюся таким збігом — подібну думку, тільки не в такій афористичній формі.

— Так, так, добродію, в химерному світі, — провадила пані Спарсіт, на подяку за комплімент зсунувши густі чорні брови, від чого обличчя її набуло виразу, не зовсім згідно з її солодкою мовою, — в дуже химерному, коли подумати, як нам трапляється часом близько спізнаватися з людьми, що їх ми перше не знали зовсім. Я пригадую, як ви, добродію, того разу сказали, що просто боїтеся зустрітися з панною Товкматч.