Отож Джеймс Гартгаус сидів біля вікна, смоктав спокволу сигару й рахував ті кроки, що вже ступив по дорозі, на яку йому трапилось набрести. Куди та дорога заведе, видно було цілком ясно, але він лінувався про те думати. ІЦо буде, те й буде.
Того дня він мав відбути далеченьку подорож верхи, бо в одному з містечок округи готувалося збори, що давали непогану нагоду повоювати язиком за Товкматчеву партію, а тому він досить рано вбрався й спустився вниз до сніданку. Його брала цікавість — чи не охолола вона до нього з учорашнього вечора? Ні. Він міг іти далі з того місця, де спинився, — погляд її був не байдужий.
Перебувши день більш-менш (скорше менш) приємно, настільки те було можливо за таких стомливих обставин, він повертався надвечір, о шостій годині. Від воріт садиби до будинку було з півмилі, і він ступою їхав рівною жорствяною доріжкою, колись Нікітсовою, аж нагло з-за кущів вихопився пан Горлодербі, та так спрожогу, що Гартгаусів схарапуджений кінь рвонув убік.
— Гартгаусе! — закричав пан Горлодербі. — Ви вже чули?
— Що саме? — перепитав Гартгаус, укоськуючи коня й подумки зичачи панові Горлодербі чогось не дуже доброго.
— То ви ще нічого не чули?
— Я оце почув вас, і моя коняка теж. А більше я нічого не чув.
Пан Горлодербі, червоний, спітнілий, став серед доріжки просто перед конячою мордою, щоб його бомба вибухнула гучніше.
— Банк пограбовано!
— Та що ви кажете!
— Пограбовано вчора ввечері, пане добродію! І пограбовано дуже дивним чином. Підробили ключа.
— І багато вкрадено?
Панові Горлодербі так хотілося роздути ту подію якомога, що він відповів наче аж невдоволено:
— Та ні, не дуже. Але могли взяти й багато.
— Ну, а скільки ж?
— О, як ви вже такі цікаві знати точну суму, то лише півтораста фунтів, — відказав Горлодербі дратливо. — Але ж не в сумі річ, а в самому факті. Сам факт, що банк пограбовано, — ось що важливо. Мені дуже дивно, що ви цього не розумієте.
— Любий мій Горлодербі, — сказав пан Гартгаус, зсівши з коня й віддавши повід слузі, — я чудово все розумію і такий уражений картиною, що малюється в моїй уяві, як лишень ви можете жадати. І все ж, сподіваюся, ви дозволите мені поздоровити вас — від щирого серця, повірте мені, — з тим, що ви не зазнали більшої втрати.
— Дякую, — буркнув Горлодербі уривчасто й холодно. — Але, щоб ви знали, вони могли й двадцять тисяч фунтів узяти!
— Мабуть, що могли!
— Еге ж, мабуть! Добре мабуть, грім мене побий! — вигукнув пан Горлодербі, грізно мотаючи та трусячи головою. — Могли вкрасти й двічі по двадцять тисяч! Навіть подумати страшно, що б могло статись, якби тих грабіжників не сполохали!
Ту хвилину надійшли Луїза, й пані Спарсіт, і Бітцер.
— Ось Томова Товкматчева дочка дуже добре розуміє, що могло статись, коли ви не розумієте! — репетував Горлодербі. — Гепнулась додолу, як нежива, щойно я їй сказав! Скільки знаю, такого з нею ще ніколи не бувало. Що ж, по-моєму, дуже хвально, як при такій пригоді!
Луїза ще й досі була бліда і насилу стояла. Пан Гартгаус подав їй руку і, повільно ведучи її доріжкою, спитав, як же вчинено грабунок.
— А ось я вам розкажу, — озвався пан Горлодербі, сердито подаючи руку пані Спарсіт. — Я б вам давно все докладно розповів, якби ви не допитувалися так, скільки вкрадено. Ви знаєте оцю леді (бо вона таки леді) — пані Спарсіт?
— Так, я вже мав честь…
— Чудово. А оцього молодика, Бітцера, ви теж бачили тоді ж таки?
Пан Гартгаус ствердно нахилив голову, а Бітцер стукнув себе щиколодками по лобі.
— Чудово. Вони живуть у банку. Чи ви, може, і це знаєте, що вони живуть у банку? Чудово. Отже, вчора ввечері, як зачинялося банк, усе було прибрано, як завше. У коморі, біля дверей якої спить оцей парубійко, лежало… ну, дарма вже, скільки. А в малому сейфі, що в Томовій кімнатці — в тому сейфі ми держимо гроші на всякі дрібні, виплати, — було десь фунтів півтораста з гаком.
— Сто п’ятдесят чотири фунти, сім шилінгів і один пенс, — устряв Бітцер.
— А ти помовч, коли тебе не питають! — відрубав Горлодербі, зупинившись і обернувшись до нього. — Мало мені того, що мене пограбовано, поки ти хріп на м’якенькій постелі, так ти ще пхаєшся зі своїм "сім шилінгів і один пенс!" Я в твоїх літах не хріп, щоб ти знав. З порожніми кишками не дуже захропеш. І не перебаранчав нікому, хоч був не дурніший за людей.
Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі з підлесливою міною, видимо вражений, ба приголомшений таким прикладом самовладання й самозречення свого хазяїна.
— Сто п’ятдесят фунтів з гаком, — ще раз сказав пан Горлодербі. — Таку суму Том замкнув у своєму сейфі. Сейф той не дуже міцний, але не в цьому річ. Звечора все залишено, як мало бути. А десь уночі, поки оцей парубійко хріп собі… Пані Спарсіт, ви кажете, що самі чули, як він хріп?
— Пане добродію, — відповіла пані Спарсіт, — я не можу сказати, ніби чула достеменно, що він саме хріп, а тому не буду на цьому наполягати. Але взимку, вечорами, коли йому траплялося заснути за столом, я тоді чула, як він, краще сказати, здушено харчав. Такі згуки, знаєте, часом буває чути з настінного дзигаря. Але я зовсім не хочу кинути тінь на його репутацію, — гідно, тоном непідкупно правдивого свідка додала пані Спарсіт. — Анітрохи. Навпаки, я завжди вважала Бітцера за юнака з вельми твердими моральними принципами і прошу вас узяти це до уваги.
— Ну, дарма, — повів далі вкрай роздратований Горлодербі, — поки він там хріп, чи харчав, чи гарчав, як дзигар, чи ще там що, одно слово, поки він спав, якісь людці якимсь робом, чи то сховавшись у банку за дня, чи ні, це ще треба з’ясувати, добулися до Томового сейфа, зламали замок і забрали, що там було. Потім їх, видно, щось сполохало, і вони вшилися парадними дверима, відчинивши їх підробленим ключем і знов замкнувши за собою на два оберти (їх завше замикається на два оберти, і ключа пані Спарсіт кладе собі під подушку). Того підробленого ключа опівдні знайдено недалеко банку. Тривоги, звісно, ніхто не зняв, аж поки вранці оцей-о парубійко, Бітцер, устав та почав прибирати в кімнатах. Глянув — аж Томів сейф стоїть нарозтіж. Він до нього — замка зламано і гроші забрано.