— Я гадаю, добродійко, — нарешті заговорив знову Горлодербі, — що тепер ви, скільки я вас знаю, навряд чи захочете зостатися в цьому домі, хоч вам тут були б тільки раді.
— Ні, ні, пане добродію, ні в якому разі! Про це годі й думати, — пані Спарсіт так само зверхньо, гордовито похитала головою і знов тихенько кахикнула, але вже інакше так, немовби в ній здіймався пророчий дух, тільки вона воліла його притримати.
— Одначе, добродійко, — провадив Горлодербі, — у банку пані такого роду й так вихована, як ви, на посаді доглядачки була б як знахідка. Там є й вільні покої, і коли така сама платня…
— Пробачте, добродію. Ви, з ласки вашої, колись обіцяли мені вживати натомість вислову "щорічна винагорода".
— Гаразд, пані, хай буде щорічна винагорода. Коли така сама щорічна винагорода задовольнить вас і на тій посаді, то я не бачу ніяких причин з вами розлучатись. А ви?
— Пане добродію, — відказала пані Спарсіт, — я впізнаю вас у цій ласкавій пропозиції, і якщо моя нова посада в банку не означатиме для мене нижчого щабля на суспільних сходах…
— Та певне, що ні! — заспокоїв її Горлодербі. — Коли б було так, то невже б таки я, гадаєте ви, запропонував її жінці, що оберталась у такому товаристві, як ви. Мені, звісно, байдуже до того товариства, ви самі знаєте. Але вам не байдуже.
— Ви дуже уважні до мене, пане Горлодербі.
— Там ви матимете свої окремі покої, і вугілля на паливо, і свічки, і все що потрібно, і служницю для себе, і кур’єр там ночуватиме задля охорони; одно слово, житиметься вам у банку, дозволю собі сказати, якнайвигідніше, — запевнив її пан Горлодербі.
— Пане добродію, не треба більше ні слова, — відмовила пані Спарсіт. — Зрікшися своєї тутешньої служби, я ж не звільняюся від необхідності їсти хліб з чужих рук, — їй краще було б сказати "паштет", бо цю добірну страву з темною пікантною підливою їй подавалось на вечерю день у день, — тож я волію їсти його з ваших, аніж з чиїх інших. А тому, пане добродію, я радо приймаю вашу пропозицію й щиро дякую за всю ту ласку, що мала від вас досі. І сподіваюся, пане добродію, — додала пані Спарсіт із глибоким співчуттям у голосі, — всім серцем сподіваюся, що з панни Товкматч буде вам така дружина, якої ви собі бажаєте і якої ви варті.
І вже ніщо не могло зрушити пані Спарсіт з цієї позиції. Дарма Горлодербі бундючився, дарма хизувався та вихвалявся: пані Спарсіт твердо наважилась жаліти його як бідолашну жертву. Вона була чемна, запобіглива, весела й бадьора; але що чемніше, що запобігливіше, що веселіше й бадьоріше, взагалі що взірцевіше поводилась вона, то нещаснішим мучеником почувався він. Вона так щиро крушилася гіркою його долею, що йому аж холодний піт виступав на широкому червоному виду, щойно вона погляне на нього.
Тим часом весілля вирішено справити за два місяці, й пан Горлодербі щовечора бував у Кам’яній Осаді яко законний наречений. Свої почуття до нареченої він виливав у формі обручок, і взагалі все готування до весілля мало чисто промисловий характер. Шилося вбрання, замовлялося коштовності, робилося печиво й рукавички, складалося шлюбну угоду, щедро, як і годилось, начинену фактами. Від початку й до кінця все стояло на самих фактах. Час не жартував любо з молодятами, як то звичайно бува в такі дні, коли вірити нерозумним поетам: стрілки годинників рухались ані швидше, ані повільніше, ніж будь-якої іншої пори. Убійчо точний хронометр у Товкматчевому кабінеті стукав по голівці кожну щойно народжену секунду й скидав їх у домовину розмірно, як звикле.
І ось настав призначений день, так самісінько як настають і всі дні для людей, що держаться тільки розуму; і того дня в церкві з чотирма точеними ніжками на дзвіниці — шедеврі кокстаунської архітектури — звінчано Джозаю Горлодербі з Кокстауна і Луїзу, старшу дочку Томаса Товкматча з Кам’яної Осади, члена парламенту від тієї округи. А з’єднавшись у святому лоні шлюбу, вони повернулися до згаданої Кам’яної Осади, де на них чекав сніданок.
З такої радісної нагоди там зійшлося добірне товариство, де кожне знало, з чого зроблено те, що вони мали їсти й пити за сніданком, і звідки та як його привозять, і скільки, і на яких суднах — чужоземних чи вітчизняних, одно слово — геть усе про нього. Дружки, аж до малої Джейн Товкматч, своїм розумовим розвитком могли б позмагатися з першою-ліпшою цирковою "людиною-рахівницею". І за жодним з гостей не знано ніяких фанаберій.
Під кінець сніданку молодий звернувся до товариства з такими словами:
— Пані й панове! Я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Як ви вже вшанували мене та мою дружину, п’ючи за наше здоров’я й щастя, то, мабуть, годиться й мені віддячити вам тим самим. Одначе, добре знаючи мене, знаючи, хто я такий і якого роду, ви не сподіватиметеся промов від чоловіка, що, побачивши ложку, каже: "Це ложка", — а побачивши дошку, каже: "Це дошка", — і нізащо в світі не погодиться назвати ложку дошкою, а дошку ложкою, а її і те чи друге шпичкою до зубів. Коли вам хочеться почути промову, то ось мій приятель і тесть Том Товкматч член парламенту, його й просіть. А я на промови не мастак. Я тільки гадаю, що ви мене не осудите, коли я скажу, що трохи запишався, сидячи за цим столом і дивлячись на вас. Чи могло мені хоч уві сні приснитися, що я оженюся з Томовою Товкматчевою дочкою, коли я ще був вуличний халамидник і вмивався тільки з-під помпи, та й то не частіш, як двічі на місяць? Отож я гадаю, що й ви поділяєте мою пиху, а ні, то вибачайте, нічого не можу вдіяти. Я пишаюсь, і квит. Отже, як я допіру сказав і як ви самі знаєте, я сьогодні одружився з Томовою Товкматчевою дочкою. І я дуже радий з цього. Я дуже давно цього хотів. Я стежив, як вона росла й виховувалась, і вважаю, що вона гідна мене. А з другого боку, скажу вам відверто, я вважаю, що й я гідний її. Отже, я дякую вам і від себе й від своєї дружини за ваші побажання й сам зичу всім неодруженим з-поміж вас ось чого: щоби кожен панич знайшов собі не гіршу жінку, як оце я, і щоб кожна панна знайшла собі не гіршого чоловіка, ніж у моєї дружини.
А незабаром щасливе подружжя вже вирушало на вокзал, у весільну подорож до Ліона, щоб пан Горлодербі міг при такій нагоді побачити, як живуть "робочі руки" в тих краях, та дізнатись, чи й там вони жадають, щоб їх годували золотою ложкою. Вже вбрана в дорогу молода, спустившись униз, побачила Тома, що чекав її, червоний на виду чи то від надміру чуттів, чи то від надміру трунків за весільним столом.