— Хе-хе, пане докторе, дай вам, боже, здоровля, що до мене заїхали.
— Що вас болить? — спитав доктор.
— О, болить, дуже болить; праця... моя, кервавиця моя гіренька болить мене.
Доктор не зрозумів нарікання і сказав просто:
— Роздягніться, я вас огляну. Дід махнув рукою:
— Не треба, хе-хе, не треба. Я здоров... Я до вас з іншим ділом. Але ви не скажете нікому?
— Ну, будьте спокійні!
— Я так собі й гадав. Кого би то, міркую собі, взяти? Когось із села — не можна. Попа? Жида? Учителя? — ні! Когось чужого? — ані гадки! Уб'є, опришків приведе. Зятя? — ні! Нащо має ждати на мою смерть? Доньку? — вона задурна, невчена, рознесе по селі... Восени, чую, ви приїхали до поліжниці. Згадав я, як ви мене у шпиталі пильнували, дай вам, боже, здоровля, феника від мене не взяли, від смерті мене збавили, чемно зі мною балакали,— і з того часу все мені не сходить з думки: поклич та й поклич його, то добрий і певний чоловік. Ніхто не буде знати.
"—До чого ж ви мене покликали? — дивувався лікар чимраз більше, слухаючи неясної мови дідуся.
Дід цмокнув язиком, зам'явся, а потім і сказав свою велику тайну:
— Я покликав вас, щоби ви мені мої гроші порахували. Я заплачу вам, о! я заплачу. Не гадайте собі! Цілком так, як би ви до хорого приїхали.— І дід засміявся.— Хе-хе! Здурю людей. Завтра пічнуть мене сусіди питатися: "А го хто був у вас вночі?" — "Доктор був,— скажу і не збрешу.— Чогось мені слабо зробилося, і я покликав доктора, самого головного, аякже, бо мене на то стати". А доктор мені файно гроші порахував, мою пра-цейку, мою кервавицю за довгі літа, щоби я знав, що я маю. І ніхто того не бачив, бо то ніч.
Доктор осміхнувся, бо ще до такої недуги його ніколи не кликали. А дід дальше тішився, як то він хитро придумав:
— Що? Не добре я вигадав? Але ви нікому не скажете?
— Ні, ні!
— Бо то, знаєте, за ту війну з тими грішми всілякими я цілком збаламутився і вже тепер ні сюди ні туди. Дивлюся на них, як сліпий,— ще тільки австріяцькі розпізнаю. Ото були раз гроші — гей, гей! — бо тата мали, еге! І рублі файні. А ті інші, що настали, то я вже сам не знаю, що беру, що даю, кілько належиться,— кажу вам, не можу собі ради дати. Я на такі великі нумера не вчений, а тут тепер лиш тисячі і міліони. Хе-хе! О, колись-то я виміняв жидові двісті доларів, а він мені наніс таких марок — щось чотири міліони чи скільки там,— я числив і числив і, ріжте мене,— не знаю, чи одурив мене жид, чи ні.
— Відразу кажу вам, що одурив вас,— сказав доктор рішучо.
— Ові — здивувався дід.— А то як?
Лікар вияснив йому, в чім діло,— і старому почали трястися руки, мовби справді нагло занедужав, голос його став жалісливий і та бадьорість, яку досі проявляв, десь щезла.
— Падоньку мійі Що ж я доброго зробив?! — бідкався він. Потім замовк, подумав і знову спитався: — Але ви нікому не скажете? — І цілком тихо додав: — Я ще маю долари, маю, маю! Жидові я не сказав цілої правди, о ні! Ви мені почислите?
— Давайте, нехай уже раз починаю!
— Я зараз. Я ще увечір позносив усе до хати. Бо я тут, в хаті, грошей не держу, о ні! Маю на них інший сховок — і не один.
Старий витяг з-під ліжка дерев'яну скриньку і мішок, поклав їх на постіль, подивився на вікно і почав витягати гроші та розкладати їх на столі. Небавом цілий стіл був закритий різними паперовими банкнотами, котрих "не вчений на великі нумера" селянин дійсно не міг почислити, стільки було їх.
Лікар стояв здалеку від стола, і тільки коли вже дід усі гроші виложив, приступив ближче та сказав:
— Тепер я почну числити, а ви добре дивіться, щоби мені що до пальців не прилипло.
— Е! — заперечив дід рішучо.— Ви не з тих, я знаю. Проте він добре дивився лікареві на пальці і хитрими
очима водив за всіма його рухами. Лікар складав окремо долари, окремо царські рублі, австрійські корони, німецькі марки, українські карбованці і гривні і вкінці цілі грубі томи польських марок. Тих було найбільше — половину стола зайняли.
— Ви звідки стільки добра придбали?
— Хе-хе! — засміявся старий.— Праця моя, кервави-ця моя. Потім війна. Яке військо приходило, то в мене брало. Я ж господар, п'ятдесят літ на своїм грунті. Потім
син долари привіз. Назбиралося, дякувати богу за його ласку.
Лікар тим часом укладав одиниці, п'ятки, десятки, сотки і тисячі окремими купками, щоби легше було їх почислити разом. Потім із своєї лікарської торби, котру взяв з собою, вийняв стару газету, покраяв її ножиком на стяжки і казав господареві дати ниток. Далі позавивав у папір почислені гроші, пообв'язував їх нитками і пописав на обгортках, скільки котрих є. Коли вже на столі було все упорядковане і пов'язане, списав собі на чистім папері всі гроші два рази. Старий Василюк придивлявся всьому тихо і набожно та ждав на кінцеве зчислення, мов на засуд.
— Отже, маєте, ґаздо, 3453 долари, 12 500 австрійських корон, 8237 царських рублів, 2747 німецьких марок, 250 000 українських карбованців, і 172 000 гривен, і 8 327 255 польських марок. Ще й кілька большевицьких тисячок тут є. Тут маєте картку, на котрій всі ті' ваші гроші списані. Тепер я вас хотів би щось спитатися; чи ви послухали би моєї ради?
— Якої? — зацікавився дід.
Лікар цілком поважно почав навчати старого скупаря про різні валюти, про причини їх зросту й упадку в ціні; казав, котрі гроші треба заховати, а котрі негайно видати, і, щоби старий не помилявся, сам при нім відложив у скриньку долари і гроші, котрі не ходили або втратили ціну, а мільйони польських марок зложив у мішок і порадив занести їх хоч зараз зятеві, нехай купує все, що тільки за марки можна ще купити.
Все вподобалося старому, що лікар казав, тільки по-слідня рада ні.
— Воля ваша,— сказав на те лікар.— Гроші не мої, ви можете їх і в огонь кинути... Ну, мені пора додому, я своє зробив.
— Що ж вам дати за ваш труд? — спитався дід і почав щось нишпорити у мішку.— Все так красно пов'язано, що рушати жалко.
— То й не рушайте, коли вам жалко,— всердився лікар.
— Але ж ви трудилися! — боронився старий і вийняв з мішка пакет по десять марок, котрих разом було не більше тисячі.
— Не треба, я не прийму.
— Хе-хе! — утішився старий.— Які ви добрі! От чоловік!