Ти

Сторінка 4 з 8

Джойс Керол Оутс

— Не вирішуйте нічого зараз. Почекайте до ранку. Ви обидві подивились на мене.

— На скільки в неї затримка, на скільки? На місяць? — скрикнула ти.— Але ж ризик зростає з кожним тижнем! Що ти знаєш про життя, про справжнє життя?

— А чому ти думаєш, що я робитиму аборт? — озвалась Міранда.

— Тільки послухайте цю потвору! Погляньте на її паскудну пику, на цю мерзоту на голові — справжнісінька індіанка, тобі місце в вігвамі, а не в моїй квартирі!

Якби не Мірандині виставлені вперед коліна — вона відхилилась на канапі назад, ніби бажаючи захиститись,— ти, мабуть, кинулася б па неї, вчепилась у ці ненависні коси і дерла б їх повними жменями.

— Я не потвора. Я була потворою, але тепер я вже не потвора. Я не схожа на тебе і на інших у цій квартирі. Я тепер уже не потвора,— спокійно відказала Міранда.

Міранда, моя сестра-близнючка, подруга мого дитинства — тоді ще мало схожа па мене, хіба що в неї було таке ж ніжпе, прозоре личко й тендітне тільце,— зараз з ненавистю відштовхувала мене, бо мене, як і її, народила ти. Щоправда, до мене вона не відчувала особистої зненависті. Навіть не гнівалась па мене. Ти відібрала у нас весь наш гнів. Відібрала снагу, лишивши тільки ці худі, як у школярок, тіла, пласкі груди, цибаті ноги. Так, ми гарненькі, але таких, як ми, хоч греблю гати! Ми ходимо по сцені, але десь на задньому плані; в центрі її — ти, всі прожектори скеровані на тебе, на широкі порухи твоїх рук, на твою чарівну білозубу посмішку, на твої блакитні очі, які, здається, ще трохи — і почнуть косити...

Пам'ятаю, ти входила обідньої пори зі своїми стильними приятелями до одного з ресторанів у центрі міста, а якийсь чоловік, що виходив звідти, зауважив своїм супутникам,— я сама чула: "Хай йому біс! Тільки погляньте на неї! Невже все це справжнє?" Ти тоді важила на десять фунтів більше належного, і аж вивалювалася з тісної червоної сукні, волосся було викладене пірамідою за тодішньою модою, спідниця так щільно облягала тіло, що замалим не тріщала на колінах, ноги були втиснуті у крихітні гостроносі черевички на тоненьких шпильках.

— Ой-йо-йой! — простогнав інший, але не з відразою,— вигук вирвався в нього несамохіть.

— О-ой, це ж Мадден Рендл, ти знаєш Мадлен Рендл?

Мадлен Рендл. М и знаємо.

Ти поглянула на тих чоловіків з виразом страшенної погорди й огиди — обличчя у тебе було таке бліде від косметики, що нагадувало екран відбивача на трасі, нафарбовані яскраво-червоною помадою губи відтінені фіолетовим контуром — умить оцінила їх і відкинула геть; велична, недосяжна для пересічних чоловіків, ти вшановуєш їх тільки зневагою й сміховинним брутальним кокетством. Ти така брутальна І сміховинна, мамо, люди мали б сміятися, побачивши тебе! Дивно, що вони не сміються. І ці чоловіки навіть трохи злякано дивилися на тебе, а ти і твої приятелі з веселим галасом увалилися до ресторану. Мені тоді здалося, що ти збожеволіла. З'явитися на вулиці у такому вбранні, дивитися на людей таким поглядом, осміхатися такою кривою посмішкою, глузувати з них І дражнити їх своїм тілом!

Ти завжди дражнила нас, мамо.

Зараз ти гортаєш сценарій, струшуючи сигаретний попіл на сторінки. Хтось підшивав твою сукню. Під ногами всякі гумові кабелі. Камери —на пих ти й не глянеш. Жарко, сукня на грудях і під пахвами мокріє від поту. Раптом тебе охоплює надзвичайне хвилювання. От-от ти перевтілишся в іншу людину.

Тут, у Нью-Йорку, я лишаюсь Меріон Рендл, однією з твоїх дочок-близнят, а там, в Голлівуді, ти вже не моя мати, ти зовсім інша людина — лікарка, так, здається, тобі належить за сценарієм? Луснеш від сміху! Ти —лікарка! Ти сама, без сторонньої допомоги, маєш врятувати від пошесті ціле мексиканське місто! Ти вже не Мадлен, ти — інша людина, і всі, хто витріщився на тебе, захоплено, люблячи, заздро, наснажують тебе, і ти стаєш цією новою, химерною істотою, жінкою-лікарем,— твої глядачі допомагають тобі повністю перевтілитися, перестати бути собою. Ти оживаєш уже як інша особа. Ти хвилюєшся, хмілієш від щастя, ти забула про все інше, у тобі плоть і кров іншої особи! Жодному критикові пе вдалося оцінити сили твого таланту.

— Ваша мати — суцільне непорозуміння. Не знаю, як тільки земля її носить? — якось сказала мені й Мі-ранді наша шкільна подруга.

— Ваша мати — нездара. Ваша мати — злочинниця,— заявив нам один з твоїх опальних коханців на гамірливій вечірці, у нашій-таки квартирі; здається, то був швед, що заповнив вакуум між Нільсом —хірургом пластичних операцій, і Пітером.

— Ваша мати — чудова комедіантка, але тільки тоді, коли грає серйозні ролі,— призналась нам твоя колега, актриса, сп'яніла від вина чи наркотиків, а може, і того, і другого.

— Ваша мати не жінка,— казав батько.

Та ніхто з них не збагнув, так само як і театральні критики, твого фантастичного вміння вивернути себе навиворіт, вживаючись в образ, дарма — жінка ти чи не жінка. А я завжди це розуміла. Так само, як і Міранда. Ось де причина твого професійного успіху: твій дивовижний дар перевтілення. Ти вмієш втекти, сховатися в іншій людині навіть зараз, коли твоє власне життя от-от розлетиться на друзки.

Захекавшись, я вбігаю до Пітерового кабінету. Пітер сьогодні майже в формі: загар на обличчі нерівномірний, ніби недбало втертий у шкіру крем, посмішка вимучена, та загалом вигляд у нього цілком нормальний, здається, у нього все гаразд.

— Ні, Міранди я не бачив. І взагалі не бачив її вже два тижні,— каже він.— Щось трапилось?

— Сьогодні вночі вона пішла з дому. Мами теж немає, вона в Голлівуді... вони жахливо посварилися, такого ще ніколи не було... я подумала, що вона в тебе.

Пітер мовчить. Він дуже схвильований. За спиною в нього тужливо гуде кондиціонер, ніби і він перейнявся Пітеровим хвилювапням.

— Бачиш, я з твоєю сестрою... ми вже не зустрічаємось...

— Вона тобі не дзвонила?

— Ні.

— Не знаю, що й робити. Де її шукати?

— Через що вони посварились? Через мене?

— Так, через тебе, але не тільки... вона... Ти, мабуть, знаєш?

Знову западає мовчанка. Пітер міряє кроками кабінет. Наштовхується на ріжок письмового столу.

— Я... я нічого не знаю! Про що ти? — питає він.