— У мене руки ніколи не тремтять. Ось дивись. О, твої чарівливі білі руки, унизані діамантами,
такі тверді після стількох років.
— Я щодня роблю сто пахплів,— кажеш ти Джер-рі. У двері стукають, і хлопець відчиняє їх навстіж. Входить дівчина у халатику, зі складною спорудою з жовтогарячих фарбованих локонів на голові. Не зважаючи на неї, ти гордо провадиш: — Хоч вірте, хоч ні, а я щодня роблю зарядку. Цілу годину! Я навіть вижимаюсь! Я спробувала бігати підтюпцем у нас в парку, але кляті пси так скаженіли, що тепер я бігаю вдома, дивіться: отак, на місці.
Всі з благоговінням дивляться на тебе.
— Мадлеп,— каже Джеррі,— ти незрівнянна! А тепер...
— Ось ти побачиш на власні очі, як я вижмусь двадцять п'ять раз.
— Медді...
Ти опускаєшся на килим. Скидаєш черевики. Лягаєш на свій м'язистий, пружний живіт, живіт сорокарічної жінки, на свої неосяжні перса, і почипаєш вижиматися на руках — один, два, три рази!
— Це дурниці! — кажеш ти, важко дихаючи.— Я можу вижиматись так цілий ранок.
— Неймовірно! Мадлен, ти справжня спортсменка, така красуня і... і така спортсменка... Дивовижна жінка, правда?! — вигукує Джеррі.
Декорації швидко міняються, наступна сцена — в іншій кімнаті: ти перевдягаєшся, бурчиш і спересердя сіпаєш блискавку — зараз дівчина в халатику начеше твоє волосся і збризне його липким пахучим лаком, незамінним для цих вітряних широт. Нігті на твоїх руках платинові. Нігті на твоїх ногах платинові. Твої виголені ноги гладенькі, як мармур,—досконалі ноги, ти ніколи на них і не глянеш, ти і в дзеркало майже не зазираєш, твоє обличчя здається нев'янучим. Та зараз на ньому якийсь дивний вираз — я вже бачила його колись, тоді ти сиділа в ресторані: лють, несамовитість, твої прекрасні блакитні очі аж косять від шаленства. О, ці твої напади сліпої люті!
Ти любиш трощити речі, шпурляти їх, куди втрапить. Раніше тобі подобалось непомітно перечіплювати офіціантів: поважні люди, що сидять поруч, безтурботно балакають, і раптом п'ять чи шість блюд із закускою летять на підлогу чи комусь із них на коліна,— ну хіба тут не зарегочеш? Ти реготала, мов навіжена, коли купка зеленого горошку розкочувалася по всьому столі; які тоді у всіх ставали смішні обличчя! Ще б пак, ти любиш перечіплювати і трощити, але прибирати опісля не любиш. Ти взагалі ніколи не прибираєш. Твоя кімната — справжнісінький хлів. Кому охота — нехай приберуть. Тобі подобається трощити, палити — з яким театральним жестом ти спалюєш у попільничках чи кошиках для сміття нікчемні, нікому не потрібні листи, котрі можна було б просто й спокійно зібгати і викинути, з якою насолодою ти шматуєш на дрібненькі клаптики одержану телеграму, а люди стривожено дивляться на тебе і не наважуються спитати, що ж трапилося.
Тебе зараз цілою юрбою ведуть до ліфта, а я в цей час з важкою головою тиняюсь кімнатами нашого нью-йоркського помешкання... Тебе садять в таксі, метушаться, захоплюються тобою, а я вкотре вже кручу телефонний диск. Ти, наша мати, розповідаєш анекдот: "Пливе, значить, Тед Кеннеді на своїй яхті, а назустріч йому..." — а я, твоя дочка, Меріон, не така вродлива, як моя сестра, але все ж таки симпатична, з рудувато-русявим волоссям, з такими ж блакитними, як і в тебе, очима, дівчина сімнадцяти років, але менш юна, ніж ти,— слухаю, як на другому кінці дроту, в Пітеровій квартирі невгамовно дзеленчить телефон.
Тебе саджають за столик. Подають меню. Тй відкидаєш його: "Келих сухого мартіні". Десь співав пташка, замкнена в клітку, ув'язнена в цьому кондиційованому склепі ресторану, вона співає для тебе. Хтось пасе очима на вигин твоєї шиї. Хтось простягав тобі попільничку. Ти переповідаєш анекдот, почутий минулого тижня в Лондоні: "Католицька черниця приїхала до Конго, і от усю їхню місію вирізали, врятувалася вона одна і... що ж там далі?., так-от, місцевий вождь каже їй..." Ти голосно і злостиво смієшся з анекдоту, який сама щойно розповіла, а я стою біля вікна, дивлюся вниз, на Сентрал-Парк, і знову набираю номер. В одинадцяти кімнатах нашої квартири так порожньо! Порожнеча, помножена порожнечею. Без тебе, без твоєї навальної ходи, без твого медового, владного голосу тут рай, але рай цей надто порож-пій і невірогідний.
Я набираю інший номер, недбало занотований в записнику. У трубці лунають невблаганні, слухняні гудки, наче я вдруге потрапила в ту саму квартиру, що і раніш, телефон дзеленчить, мало не надірветься, і жодної надії, що хтось мені відповість. Де Міранди-пі подруги? Де всі? За спиною у мене щось шарудить... ні, нічого, ані шелесне ніщо. А мені вчулося, ніби це ти прийшла, мамо, і, не знайшовши того, що шукала, хряснула за своєю чудесною звичкою дверима. Наша квартира, наше місто сповнені твоєю відсутністю, тут мирно і сумно без тебе. А в трубці гудки, гудки без кінця. Я тихо опускаю трубку. Що ж далі?.. Треба набирати інший номер. Намагатимусь додзвонитись. Тебе тут немає з твоїм вічним гриманням: "Не морщ лоба! Не горбся! Отак треба ходити, дивись на мене — нехай усі бачать, що ти лишаєш-с я своїм тілом!" —— через те не можна зараз сидіти, треба діяти, думати. З дванадцятого поверху нашого будинку я бачу дерева в парку, мереживо алей І ставків, усе це мені до смерті обридло, воно частіша нашого родинного життя. "Який розкішний будинок!
А який краєвид відкривається з вікон!" — захоплюються твої знайомі, і ти вдоволено посміхаєшся, мамо, дарма що взимку з цих неоковирних старомодних вікон так дме, що тільки держись, а власник будинку ніяк не полагодить капалізацію, дарма що вся стеля в плямах і ми з Мірандою ловимо дрижаки ночами в своїх спальнях у найдальшому закутку квартири,— все одно це твоя квартира, і більше ти ніде не можеш жити.
Ти й тут не можеш жити, та це все одно. Я набираю ще якийсь номер з Мірандипого записника, і цього разу мені негайпо відповідають.
— Алло! — озивається дівчачий голос.
— Скажіть, Міранда часом не у вас?
— А хто це говорить?
— її сестра Меріон.
— Яка ще Меріон?
— її сестра Меріон... Міранда у вас? Може, ви знаєте, де вона?
— Звідки мені знати, де вона?
Голос у дівчини безбарвний, знуджений, вона,'мабуть, щойно прокинулась у себе в Іст-Вілліджі — одна з Мірандипих нових приятельок, пропаще створіння.