— Хто?
— Жандарми, їхні нишпорки...
— Зрадіють теж, — сказав Андрій, торкнувши коней віжками. — Така нагода вислужитися!..
— А я про це і не подумав, — тихо сказав Тарас.
— Будь обережний
— Треба... їх розвелося мов сарани. Куди не плюнь, то попадеш у нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? — спитав рішуче у Тарасевича.
— Я?.. — спалахнув. — Ось скаже нехай Андрій!..
— Пробачте... Я став такий... Усіх би їх!..
Попритихали. Крізь стук копит раз по раз чувся високий голос жайворонка... Удалині, за ще не видимою рікою, знялись у небо кручі Правобережжя. Підсвічені вже надвечірнім сонцем, вони, здавалося, сягали хмар...
— Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? — тихо спитав Андрія Осиповича. — І ту картину-пісню, яка постала з Монастирища... Всі десять років муштри в незамкненій моїй тюрмі я жив тим дивним вечором і тим духовним злетом, що стався з нами на цих... на цих святих окрадених козацьких горах!..
— Я пам'ятаю... — озвався друг. — Не міг, було, дивитися, щоб не заплакати...
Затихли знову. Сокіл, — як і тоді! — кружляв привільне в небі... Пливли хмарки... Залиті скісно променями, світились верби...
Й не спостеріг, як став читати давні свої рядки про диво, що тримало його на світі й вело сюди, манило, як труби в рай...
Молюсь тобі, боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний владико,
Що дав мені добру силу
Пересидить горе
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити,
Тебе восхвалити
І твоєю красотою
Серце веселити...
І поховать побитеє
Гріхами людськими
На горах оцих високих,
І витать над ними...
— Експромт? — спитав Кирило, як він замовк.
— Ні. Орський сон...
— Напевно, з тих, які писались під забороною?
— Заборонити тирани можуть усе, окрім душі, думок. А вірші — це моя душа, мої думки. Вони підвладні лише мені!
— Отже, поет за будь-яких обставин вільний?
— Якщо він служить людям, а не собі. Якщо страждав болем усіх людей...
— Тпру-у! — натягнув тим часом віжки Козачковський. — Отут, панове, й станемо.
Під'їхали аж до Дніпра. На моріжку — геть білому від конюшинки — порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилі з легким приємним шерхотом то підступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлі мушлі равликів, шматки якогось дерева та рогозу... Ген далі вони були розлогіші й уже безмовні, сповнені снагою, міццю, силою, що не була впокорена спокійним днем... Над тим хитливим полем літали вільно чайки й стояло синє небо... Дніпро-Славутич!.. Справді він перед ним чи знов йому наснився в казармі чи камінно-сірому Санкт-Петербурзі?..
Сльози поволі виповнили Тарасу очі, впали... Щоб не побачило їх товариство, ступив наосліп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собі в лице, напився. Вода була м'яка й солодка... Свята вода!..
Андрій з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливість помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутінь тіні. Оскільки він до риби був не мастак, побрів піщаним берегом. Земля була волога й пружна... Рідна його земля!.. Схвильованість, що підступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкіл очима митця, художника, вловить штрихи, відтінки... Він довго так і так болюче марив цією зустріччю, що вже не міг спокійно спостерігати казку, що раптом стала дійсністю... Стояв, залитий сонцем, у шелюзі й невтішно мовчки плакав... Дванадцять літ!.. Нерони люті, виродки, кати бездушні!. Нівечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волі й долі своїй землі, народові!.. Ви славите Христа єдино, що постраждав за людство, самі ж тим часом множите нових страждальців істини. Ісуса б ви розп'яли без слідства й суду!.. Може, це й не найгірша кара — смерть на хресті... Одмучився добу чи дві... Та це ж не десять років, це ж не чотири тисячі солдатських діб!..
В тумані бачив кручі на тому боці. Церкви, яка тоді стояла пусткою, вже не було. Призахідне багрове сонце полум'ям лягло на гори... Ніби козацька кров повиступала з сумних могил і розлилася полем... В ярах вона чорніла... Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пісню на тій горі, як слалася вона водою...
Та яром, яром за товаром...
Пісня також пропала, стихла в біді кріпацькій. Німо котив Дніпро свою могуть до моря, вливав її в байдужі його солоні хвилі... Чи море Чорне посолоніло від наших сліз?..
Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пітьма стелилася понад Дніпром, виповнювала вербовий гай, з якого він дивився на правий берег...
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії!..
— А ми вже думали, що заблукав! — зрадів Андрій його появі. — Кличемо, а ти ні звуку...
— Добре, що й так почув, — признався. — Коли думки обсядуть, то й грім мені — як комариний писк. Ну й пахощі!..
— Щерба готова.
Справді, у казанку над вогнищем кипіла смачно юшка, а на попоні, прикритій білим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пір'ям, нарізаний скибками хліб...
— Благословляй, Тарасе, трапезу! — сказав Андрій, знімаючи з вогню щербу.
— Я ж вам не батюшка...
— Ти теж духовний пастир. Поет!
— Найбільший на Україні! — додав Кирило палко.
— За ці роки мене забули, певно...
— Ні, ні! Ви стали ніби думою, легендою нових часів!
— Я дідом став, — сказав Тарас, щоб збити Кирилів пафос. Андрій прийшов на допомогу:
— Други, прошу до столу, сиріч до скатертини! Вони лягли, як стародавні елліни, довкола миски й пляшки. Андрій наповнив чарку й подав, як личить, гостеві.
— За волю! — мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очі у наймолодшого між них Кирила, як усміхнувся гірко на те Андрій.
— Бери, що є, закушуй. Міцна ж така... Кирило пив за гостя. Андрій також.
— Я тут не гість! — гукнув Тарас, хмеліючи. — Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Україні. Не проженете?
— Що ти! Побійся бога, брате!
— Коли б я мав у гарнім місці землю... — зітхнув Кирило.
— Дякую, — сказав Тарас схвильовано. — Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка...
— А скоро вийде?
— Хтозна... В цензурі десь. Вже більше, як півроку. Помовчали. Вслухалися у теплий літній вечір, де тільки коні, форкаючи й переступаючи, порушували правічну тишу. Іноді, — немов живий, наморений, — зітхав Дніпро й вітрець проходив між шелюгою...