— Ви, певно, все це впишете в свої майбутні вірші? — тихо спитав Кирило.
— Може... Поет так само, як і земля, те родить, що в нього впало, висіяно життям.
— Щасливі ви — творці краси...
— Ай справді, — спитав Андрій, — щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву відповідь.
— Поетом гарно бути... Якби лише поетом і не в такій же мірі громадянином... А втім, поет не може бути не громадянином. Це нісенітниця!
— Є ж і такі... — несміливо сказав Кирило.
— То віршомази.
Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жевріло, й від того ще яскравішими здавались зорі. А їх же — милий світе! — сьогодні висипало на небі стільки, неначе й справді кожна — жива душа...
— Ти ще співаєш "Зіроньку"? — спитав Андрій. — То, може б...
— Я вам ліпше згадаю вірш, написаний давно колись у Орську про ці місця... Хоч трохи... що не забулося...
— Той самий вірш, що вже сьогодні слухали? — схопивсь Кирило.
— Правда... Як подивився на гори ті та на Дніпро...
...І Запорожжя, і село...
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні...
Не ви прокляті... а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть!.. Я богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!..
Сиділи скорбні, зболені. Під зоряним, високим рідним небом... На споконвіку рідній своїй землі... В пітьмі зітхав і схлипував старий Дніпро... А може, й справді море посолоніло від сліз, які Славута щодня вливав в нього впродовж століть!..
...Так поспішав у Прохорівку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустріч з новим, незнаним світом і, може, навіть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзів, берег, який був милий і дорогий...
Пливли униз, за течією, і по обіді вткнулися в розмитий берег. Прохорівка! Село внизу, а на горі, високо над тим селом, немов гніздо орлине, біліє дім... Це ж треба знайти таке чарівне місце!.. Мабуть, він не шукав, дісталося йому у спадок. І ця гора, й ці люди... Напевно ж, пан професор не мозолями добув собі цю благодать!..
Допоки зійшов на гору, добряче впрів. Чи поспішав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривів... Оглянувся — і все забув. З гори відкрилася така краса, така велично дивна картина світу, що він не смів дихнути. Внизу в садках та вербах біліли хати, зліва чорнів велично і таємниче порослий густо вільхою старезний луг, а далі синьо-синьо, — залитий небом, сонцем, — лежав Дніпро з затоками та островами. На обрії за ним здіймались гори й красуня Рось під ними сіяла в степ...
Щось одірвало ніби його від дива дивного й примусило зиркнуть назад, де між акацій в білому як сніг цвіту стояв будинок. З ґанку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жінка в білому. Ковтнув судомно грудку, що підступила йому до горла, й прошепотів:
— Марія...
— Тарас Григорович! — метнулася до нього жінка. Спинилася на півдорозі, мов завагавшись, а далі рвучко пробігла відстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцілувала його в чоло. — Михайло!! — крикнула. — Поглянь, поглянь, кого нам бог послав!
Професор вийшов, мружачись, одяг якісь маленькі, немов дитячі, окуляри й розплився в радій усмішці.
— Оце-то гість!.. Нарешті...
Він теж підбіг, — дрібненько, мов куличок, — обняв Тараса Й тричі поцілував.
— Василівно, проси до хати гостя!.. А ми собі й не думали, й не сподівалися...
— Не ми, а ти, — спинила його Марія. — Я знала, що не сьогодні-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вікно, — сяйнула карим оком.
— А я не міг збагнути, чого мене так потягло у Прохорівку... — спромігся й гість на слово. — Аж то синиця винна!
— Ти звідкіля? — спитав Михайло Олександрович.
— Із Переяслава. Ловили рибу вчора під Козинцями, а вранці я на дуба й притьмом сюди! Покинув там і чемодан, і погрібець...
— Пошлю когось сьогодні ж, аби привіз.
— Спасибі... У вас тут рай!
Всі кажуть, — зітхнув чомусь господар. — Ти знаєш, Гоголь тут написав свій знаменитий "Чуден Днепр...", під тою он сосною, — вказав за яр, де розметало низькі могутні рала старе гіллясте дерево.
— Коли він тут побував? — спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, і не зустрівся з Гоголем.
— Вже десять літ минуло... Хто міг тоді подумати, що за два роки його не стане...
— Хай буде пухом йому земля, — перехрестилася Марія скорбно, й очі її взялись сльозою.
— Великий, мудрий і вболіваючий за всіх стражденних Гоголь! — сказав Тарас.
— Спасибі, ви так чудово мовили... — вклонилася йому Марія.
— Василівно, проси до хати гостя! — заметушився знову старий професор-антикварій, як записав Тарас про нього в "Щоденнику" при першій зустрічі після повернення з пустельних місць.
Його ввели до кабінету, всуціль заставленого книжками в шафах, скринях і просто в стосах, що височіли на лавах, кріслах, навіть на підвіконнях.
— І скільки ж тут цього добра? — спитав Тарас аж ніби трохи заздрісно.
— Дві тисячі томів.
— І всі тобою читані?
— Так. Майже всі.
— То ось чого ти такий розумний, братику! — пожартував.
— Тарасе, книги — ворота мудрості, — чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.
Ввійшла Марія. Сіли, де хто знайшов хоч трохи вільне місце, й Тарас спитав:
— То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марія глянула на нього журно й відповіла:
— Аби був князь, княгиня швидко знайдеться...
— Була б, як кажуть, шия... — промимрив пан професор.
— Мій чоловік ніяк не може звикнутися з життям сімейним, — перепинила його Марія. — Жалкує все, що одружився. Хворіє, нудить світом...
— Маріє, ти б!..
— Тарас Григорович свій чоловік, — не угавала. — Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!..
— Подбала б ліпше про обід.
— Доварюється... Ну, як вам там, у Петербурзі? — звернулася вже до Тараса.
— Добре, де нас немає, серденько... Та й де ще є така краса, як тут, у нас на Україні!
— "Нема на світі України, Немає другого Дніпра"? — спитала його ж таки рядками.
— Ви знаєте моє "Посланіє"?