— Перш за все, тобі добре відомо, що всі вони жиди: мама знала ще Азаведового діда, який відмовився од вихрещення.
Тереза доказувала, що ці португальські ізраїльтяни належать до найзаможніших родин міста Бордо:
— Азаведо високо тримали голову вже в той час; коли наші предки, нужденяі пастухи, цокотіли зубами з лихоманки на своїх болотах.
— Знаєш, Терезо, не сперечайся: всі жиди одним миром мазані... а до того ж це родина дегенератів — туберкульозні, всі це знають.
Жестом, який завжди коробив його, вона запалила цигарку:
--Може, ти мені нагадаєш, від чого помер твій дід чи
прадід? Ти думаєш, що між нашими предками не знайшлося б і туберкульозників або сифілітиків?
— Ти надто далеко заходиш, Терезо. Ти не повинна ганити нашої родини навіть жартома.
Він набундючився, намагаючись одночасно зберегти зверхність над нею і не показати себе смішним. Але Тереза не вгавала:
— Наші родини здаються мені смішними своєю кротячою сліпотою. Вся їх огида до вад, що кидаються у вічі, дорівнює хіба що їх байдужності до значно жахливіших пороків. Всі вони добре вміють загрібати свій бруд і затирати свої сліди.
В цей останній вечір перед поверненням додому вони полягали спати о дев'ятій годині. Тереза проковтнула порошок, довго чекала на сон, але він не приходив. Тільки на якусь хвилину впала в напівзабуття, але саме в цей момент Бернар, бурмочучи щось незрозуміле, повернувся до неї.
Вона відчула біля себе його велике розпашіле тіло, штовхнула його і відсунулась на краєчок ліжка. Та через кілька хвилин він знову підкотився до неї, начеб його тіло жило само собою. Навіть уві сні воно безладно шукало своєї здобичі. Різким рухом руки, але так, щоб не розбудити, вона знову відштовхнула його... От якби раз і назавжди відшпурнути його з ліжка в якусь прірву.
Вулицями нічного Парижа перегукувалися автомобільні сирени, ніби собаки в Аржелузі. Знадвору не відчувалося жодної прохолоди. Тереза засвітила лампу і, спершись ліктем на подушку, стала розглядати чоловіка, який нерухомо лежав біля неї. Так, це був. він — двадцятишестилітній мужчина. Розметав постіль, скуйовджене волосся прикривало ще чисте, не торкнуте зморшками обличчя. Обеззброєний і голий, як Адам, він спав глибоким, наче вічним сном. Вкривши його ковдрою, вона піднялася й-розшукала лист.
"...Якби він сказав мені: "Іди за мною", я пішла б, навіть не оглядаючись..."
Широко відчинивши вікно, Тереза нахилилась над кам'яною прірвою, в глибині якої в цей передсвітанковий час торохтіла лише самотня двоколка. Порвала листи на дрібні шматочки і шпурнула клапті* вниз. Вони закружляли в повітрі і осідали на балконах нижніх поверхів. Вона уявила, як би виглядала на бруківці пляма від її розквашеного тіла. Правду кажучи, вона не хотіла помирати. До того ж її зараз чекала невідкладна справа. Треба довести цій дурненькій Анні, яка так вірить у можливість щастя, що його,— Тереза це добре знає,— зовсім не існує. Тереза обернулась до ліжка, в якім непорушно спав. її чоловік. Та тільки лягла, він знову присунувся до неї.
Прокинулася цілком тверезою. Навіщо витати в хмарах? Його сім'я кличе її на допомогу, вона чинитиме так, як вимагає сім'я. Тереза погоджується з думкою Бернара про те, що розлад між Анною й Дегілемом може закінчитися справжньою катастрофою. Щоправда, Дегілеми не з їхнього кола: їх дід був пастухом... Проте дегілемівські сосни найкращі в усій околиці. Анна ж, врешті-решт, не така вже й багата: з боку батька їй ні на що розраховувати, окрім виноградинка на болотах, що з року в рік вимокає. За всяку ціну треба не допустити, щоб її одруження з Дегілемом розладналось. Запах какао, який розійшовся по кімнаті, викликав у Терези відразу: невже вона вагітна?..
Сен-Клер... Зараз буде Сен-Клер!
Тереза мучиться над загадкою власної особи, зазирає в душу молодої заміжньої буржуазки, яку кожен вихваляв за розум, особливо з того часу, як вона оселилася в Сен-Клері;
воскрешає в своїй уяві перші тижні, прожиті в холодному й похмурому домі свекра. З боку вигону віконниці завжди зачинені, але зліва, за гратами огорожі, око не навтішається квітником, який аж палає від геліотропів, герані й петуній. Як довірена особа Тереза вешталася між подружжям ля Трав, що окопалося в затемненій вітальні на першому поверсі, і Анною, що блукала в саду, з якого їй заборонялося виходити.
— Зробіть вигляд, що поступаєтесь трохи,— радила вона ля Травам,— запропонуйте їй якусь подорож. Я доб'юсь того, що вона згодиться поїхати, а під час її відсутності почну діяти.
Аде як? Ля Трави здогадувалися, що вона перш за все зав'яже знайомство з молодим Азаведо.
-Якщо вірити мадам ля Трав, то ця історія, дякувати богу, ще не стала відомою поза межами будинку. Єдиною утаємниченою особою була поштарка — мадмуазель Моно; вона затримала кілька листів Анни. "Але ця дівчина мовчатиме, як могила. Зрештою, ми тримаємо її в руках..."
— Намагаймося якнайменше завдавати їй болю,— твердив Гектор де ля Трав.
Ще недавно він потурав найбезглуздішим капризам Анни, а тепер тільки те й робив, що підтакував дружині: "Де ліс рубають, там тріски летять" або ж: "Вона колись нам ще спасибі скаже". Гаразд, але як би вона тепер не захворіла! Чоловік'і жінка замовкали, дивлячись у порожнечу; мабуть', линули думкою в сад, де під палючим сонцем блукає їхня змарніла дитина. Найменший натяк на їжу викликав у неї відразу. Вона топче квіти, не бачачи їх, і, наче сарна, б'ється, шукаючи виходу.
— Далебі, я не можу випивати за неї м'ясний бульйон. Вона напихається в саду овочами, щоб потім за столом аалишати незачепленою свою тарілку,— вичитує мадам де ля Трав, трясучи голозою.
А Гектор де ля Трав підтакує:
— Якщо ми погодимось, вона ж сама потім докорятиме нам... ні, хоч би через отих нещасних дітей, яких вона плодитиме.
Його жінку дратувало, що він намагався ще в чомусь виправдовуватись.
— Наше щастя, що Дегілеми не повернулися.
Вони чекали, поки Тереза вийде з кімнати, щоб запитати одне одного:
— І чим там набили їй голову в тому монастирі? Тереза каже, що нема нічого гіршого для дівчат, ян любовні романи. Вони-то й баламутять їм голови... Але ж Тереза полюбляє парадокси. Зрештою, Анна, дякувати богу, не заражена манією читання. От якби нам вдалося вирвати її звідси. Справді, давай поїдемо, куди їй заманеться. Треба-ж дитину теж пожаліти...