Отож Тереза дивувалася, що в міру того, як вона величезним зусиллям волі позбавляла себе останніх можливостей захисту, пристрасть,, яку вона читала в зверненому до неї погляді хлопця, не спадала. Чи був він свідомий того, скількох зусиль коштувало цій жінці кожне слово? Вона намагалася зупинити свої власні думки і прикувати увагу Жоржа до безодні, яку вирила між ними різниця віку, до впевненості в тому, що ця любов приречена на смерть.
— Вам двадцять років, — твердила вона, — а мені вже за сорок,— назвати точну цифру вона все-таки не наважилась.— Чого ви можете чекати від мене? Вистачило б однієї ночі, щоб розвіялась ілюзія, яку ви самі собі створили...
Він заперечив:
— Мені вже двадцять два... *А втім, не забувайте, що ви сказали мені того дня, коли, зайшли в мою кімнату... Бо ж ви самі до мене прийшли... Хіба я вас шукав?..—Щоб точно пригадати те,. що сказала Тереза, він заплющив очі. Це допомогло йому зосередитись: — Чи пригадуєте, як ви відповіли мені, коли я по-дурному хвалився,' що мені всього лише двадцять два роки? Ви говорили тоді:* "Краще було б сказати, що вам уже двадцять два роки". І ви ще докинули оті страшні слова — страшні тому, що вони мені пояснили те, від чого я несвідомо страждаю з перших юнацьких літ: "Якщо рушили — це рівнозначне тому, що ви вже прибули..."
— Яка у вас незвичайна пам'ять!
Тереза сміялася. Але вона дорого заплатила б за те, щоб ці слова не були тоді сказані нею! Тим часом Жорж похитав головою:
— У мене ні на що нема пам'яті, крім того, що стосується вас, маю1 собі розвагу в пригадуванні і обдумуванні кожного вашого, навіть найнезначнішого, слова. Я можу без кінця розмірковувати над фразою, яку ви сказали. Між хвилиною, коли вона мені здається зовсім новою, і часом, коли я перестаю її розуміти, можуть проминути цілі години й дні... Але серед них лише одна щодень стає для мене все яснішою. Так, рушити — це значить прибути. В такому разі навіщо протиставляти ваш вік моєму? Яка різниця між нами? Адже ми вирушаємо разом! Моя молодість — вода між пальцями... сипучий пісок, якого мені не втримати. Тих кілька істот, яким-здається, що люблять мене, прив'язує лише видимість сили, свіжість, яка нібито є в мені. Але що залишиться од мене через декілька років?.. їм нема до цього найменшого діла. Навіть Монду... В глибині душі він вважає мене дурним. Він каже: "Те, що в тобі цікаве, так це ота твоя подібність до тварини".
Тереза поклала руку хлопцеві на коліно. Вона шукала, що йому відповісти. Потім говорила йому все, що спадало на думку: що молодібть дійсно нічого не важить і що найважливіше з'ясувати собі мету життя. У кожної людини є своя мета, незалежно від того, чи вона висока, чи підла. Невже він не бачить, що всі його товариші чимось захоплені — одні живуть в ім'я бога, другі для короля, треті борються за долю робітничого класу. Є й такі, що просто віддаються грі,— скільки сучас-" них хлопців і дівчат знаходять своє покликання виключно у фізкультурі!
Тереза намагалася бути якомога розсудливішою, але Жорж тільки знизував плечима, хитав головою:
— Ні... як ви тоді ввечері сказали...
— Що там ще я такого наговорила? — зітхнула Тереза.
— Пригадуєте, увечері того дня, як я познайомився з вами?.. Провівши Марію на вокзал, я наважився зайти до вас. Ви були тоді чудовою... Ви сказали,— він повторив майже слово в слово: — "Добре було б, якби наше життя з істотою, яку ми любимо, було довгим відпочинком на сонці, безконечним відпочинком, сповненим тваринного заспокоєння... Треба, щоб довкола все завмерло, щоб і думка застигла і щоб будь-яка зрада стала неможливою навіть в уяві".
— Ці слова були кинуті на вітер, бідна моя дитино, були просто словами, які ражуть, коли нічого говорити. Ви прекрасно розумієте, що вони нічсРго не значать. Любов — це ще не все в житті, особливо для мужчин.
Тепер вона почала розгортати цю тему. І могла б говорити аж до світання: її сповнені здорового глузду слова, які сама вона вимовляла крізь силу, не вкарбовувались у свідомість Жоржа. Очевидно, він їх не слухав, а схоплював лише те, що підливало масла у багаття його безнадії, що підсилювало його відчай. І, мабуть, тому вона; сама того не усвідомлюючи, перевела розмову в русло, якого він домагався. У міру того як перераховувала причини, чому двадцятилітній юнак повинен любити життя, мало-помалу знову проймалася іронічним то-" ном. Тоді, настороживши вухо, він повернув до неї сумне, спов-" нене жадібної пристрасті обличчя.. Зуби його блищали з-під напіввідкритих губ.
— Так, без сумніву, — говорила Тереза, — хитра політика... Але не треба належати до тих людей, у яких прагнення серця беруть верх над усім іншим. Найчастіше вони потім відчувають сором. Вони лише вдають, що цікавляться тим, чим живуть оточуючі їх люди; як щось ганебне, приховують оту нестримну тугу, оту безнадійну ніжність до єдиної в світі істоти — безнадійну тому, що володіння для них ілюзія; те, чим вони вже володіють, перестає для них існувати, кожної хвилини вони знову і знову ставлять собі питання, чи не розкохали їх, чи не настало охолодження... — Здавалося, що
Тереза говорить до самої себе. — Ніхто не перечитує старих листів,— казала вона.— Чи не так? Вважають За краще порвати їх, не читаючи, бо вони б свідками того, що вже більше не існує. У найщасливіші хвилини істота, яка вважає, що любить нас, відкриває в собі можливість обходитись без нас... її займають інші справи... сім'я... нам же вона лиш подає милостиню. У найкращому випадку ми одержуємо від неї ту краплю води, яку Багач із глибини своєї безодні благав у Лазаря. А іноді й цього не маємо! Бо любима істота майже завжди є тим прославленим Бідняком, який нічого не має і який нічого не може дати... Але ні, Жорже, я говорю вам дурниці. Ці слова не мають жодного значення, а коли й мають, то тільки для мене. Не дивіться на мене таким несамовитим поглядом.
Підвівшись, вона обійшла довкола стільчика, на якому від сидів, і затулила йому очі руками. Він схопив їх у свої руки. Тереза подумала про свої старіючі, огрубілі руки, всіяні великими веснянками, подумала про те, що о тій хвилі Жорж мав їх запримітити. Але йавіть якби він їх і побачив, то, без сумніву, полюбив би, як і все, що належало Терезі. Він гаряче цілував її долоні й зап'ястя. Тереза не борещилася, думаючи про ті слова, яких не змогла стримати, і про те, що Жорж тепер без кінця повторюватиме їх.