— Невже це можливо? — запитують доброчесні, випускаючи з рук газету.
Оскільки ж Тереза — потвора, вона в глибині дуґлі відчуває, що це можливо, і якби не... Вона стає навколішки й легенько торкається губами маленької ручки. Вона, що ніколи не плакала, дивується# тому теплу, яке береться десь з найпотаєм-ніших глибин її істоти і раптом зволожує очі й опалює щоки.
Тереза підводиться, ще раз дивиться на дитину й, нарешті, йде у свою кімнату, наповнює водою склянку, зриває сургучеву печатку і довго вагається, яку отруту собі вибрати...
Вікно було відчинене. Здавалося, півні намагаються розірвати своїм криком вранішню імлу, яка запнула верховіття сосен. Усе довкола налите прозорістю світанку. Як же відмовитись од цього всеперемагаючого світла? Що таке смерть? Ніхто не знає. Тереза не цілком впевнена, що "там" нічого немає. Вона ненавидить себе за цей страх. Хоч без вагань штовхала туди іншого,— сама пручається. О, як ненависна їй ця малодушність!
На хвилину перед очима Терези постає жаркий день свята тіла господнього; священик згинається під тягарем розшитої золотом мантії, і його губи страдницьки ворушаться, а в руках колихається свята річ, яку він тримає. О, якщо Він існує, той, що керує нами, то хай відверне злочинну руку, поки не пізно, а якщо це Його воля, щоб нещасна душа переступила межу світів, то хай Він принаймні з любов'ю прийме цю потвору — своє творіння! Тереза висипає у воду хлороформ, більш звична назва якого не так лякала її, викликаючи уяву про сон.
Поспішай, Терезо! Дім прокидається: Баліонта вже відчи-. няє віконниці в кімнаті тітки Клари. Чому вона так кричить до старої? Вони ж розуміють одне одного по рухові губів. Чути гуркіт дверей ї швидкі кроки. Тереза ледве встигла накинути шаль на трутизну, що стояла на столі. Баліонта ввійшла без стуку:
— Мамзель померли! Коли я зайшла до них, вони лежали мертві на своєму ліжку, зодягнені...
Старій безбожниці втиснули все ж таки чотки між пальців і на груди поклали розп'яття. Фермери заходять, стають на коліна й виходять, не забуваючи зміряти довгим пронизливим поглядом Терезу, яка стоїть у ногах покійної.
— Хтозна, може, й це її робота?
Бернар поїхав у Сен-Клер, щоб повідомити родину і підготувати все необхідне. Він змушений був визнати, що це трапилось дуже до речі: воно відверне від них увагу. Тереза дивиться на труп тітки, на старе тіло, яке кинулось їй під ноги, коли вона мала переступити поріг смерті. Випадок чи збіг обставин? Якби хто їй сказав, що в цьому виявилась чиясь свідома воля, вона тільки б знизала плечима. А люди кажуть одне одному:
— Ви бачили? Вона навіть не вдає, що плаче!
В душі Тереза розмовляє сама з собою: жити в пазурах тих, які ненавидять тебе,— це все одно, що тліти, як цей труп.
На похороні Тереза зайняла належне їй місце, а наступної неділі вони з Бернаром пішли до церкви. Він зайшов не як звичайно у бічні двері, а демонстративно провів її крізь неф. Тереза зайняла місце між свекрухою й чоловіком і тільки тоді підняла вуаль. Колона ховала її від присутніх, а навпроти не було нічого, крім хорів. її ніби стерегли зі всіх боків: позаду — натовп, справа — Бернар, зліва — мадам де ля Трав і тільки невеличкий прохід попереду,— де між двома дітьми стояв зодягнений у ризи чоловік і щось шепотів, трохи розставивши руки,— простилався перед нею, як перед биком, що виходить із пітьми на осяяну блиском арену.
XI
Того ж вечора Бернар і Тереза повернулися в Аржелуз, у дім Дескейру, де на протязі багатьох років майже ніхто не жив. Печі диміли, у вікнах були численні шпари, а вітер свистів крізь дірки у дверях, прогризені пацюками. Але того року була напрочуд гарна осінь, і Тереза спочатку не відчувала цих незручностей. Бернар пропадав на полюванні з ранку до вечора. Як тільки повертався, розсідавсь на кухні і обідав разом з Баліонами; до Терези долітали їх монотонні голоси й бряжчання виделок.
У жовтні хутко вечоріє. Кілька книжок, що їх принесли з сусідського дому, були вже не раз перечитані. На прохання замовити книги в бордоського книгаря Бернар нічого не відповів, тільки дозволив поновити їй запас цигарок. Можна було сидіти над каміном та перевертати головешки... Але просякнутий смолою дим виїдав очі і дер горло, й без того хворе од надмірного куріння. Як тільки Баліонта відносила рештки ск}шох вечері, Терева одразу гасила лампу і лягала в ліжко. Скільки годин доводилось перевертатися, поки сон нарешті визволяв її. Аржелузька тиша не давала спати, і їй більше до вподоби були ночі, наповнені завиванням вітру: безконечна скарга дерев нагадувала їй страждання людської істоти. Тереза забувалася під ці тужливі звуки. їй краще спалося у бурхливі, вітряні ночі, ніж за спокійної погоди.
Хоч якими довгими здавалися їй вечори, але не раз доводилось повертатися додому ще завидна, особливо коли якась мати, побачивши її, хватала дитину і тягла в хату, або якийсь волопас, відомий їй навіть по імені, не відповідав на вітання. Як добре було б загубитися, канути в людське море якогось великого міста! В Аржелузі кожен пастух знав легенду про неї, навіть смерть тітки Клари ставили їй у провину. Вона не сміла переступити чийогось порога, виходила з дому чорним ходом, обминала хати, а тільки десь торохтів віз, кидалась у бічну вуличку. Йшла швидко, серце тіпало, як у зацькованого звіра. Коли хтось проїжджав на велосипеді, ховалась у вересі.
В неділю, на месі в Сен-Клері, їй не було так лячно, і вона відчувала деяку полегкість. Здавалося, громадська думка містечка була прихильнішою до неї. Тереза не знала, що її батько й ля Трав доклали чимало зусиль, аби зобразити її як невинну жертву.
— Ми побоюємось, що бідолашна так і' не прийде в себе. Вона нікого не хоче бачити, а лікар, каже, що їй ні в чому не можна перечити... Бернар оточив її турботою, але її психічний стан дуже загрозливий.
В останню ніч жовтня шалений вітер з Атлантики до самого долу гнув верховіття дерев. Тереза прислухалася у напівсні до шуму океану. Однак прокинулась перед світанком від якогось іншого шуму. Відчинила віконниці, але в кімнаті все одно було темно. Патьоки дощу падали з дахів господарських. будівель і з ще досить рясного листя дубів.