12*
291
— Я знаю, що мені робити.
Так, він завжди знає, що робити. А якщо інколи й вагається, то каже:
— Ми говорили про це в сім'ї і дійшли висновку, що... Як можеш ти сумніватися в тому, що він заготовив уже
тобі присуд? Твою долю визначено раз і назавжди. Навіщо морочити собі голову? Краще поспати.
VIII
Після того, як ля Трави відвезли зломлену Анну в Сен-Клер, Тереза аж до наближення пологів залишалася в Ар-желузі. В ці безконечно довгі листопадові ночі вона теж спізнала, що таке тиша. Лист, який написала Жанові Азаве-* до, залишився без відповіді. Напевно, він вважав, що задля цієї провінціалки не варто турбувати себе листуванням. До того ж вагітна жінка аж ніяк не могла залишити в нього якогось спогаду. Можливо навіть, цей позер вважав її надто млявою! Хіба він міг зрозуміти її простоту, її прямий погляд і рухи, які не знають, що таке вагання. Правду кажучи, він вважав її здатною, як і маленька Анна, зловити його на слові, покинути все й побігти за ним.
Жан Азаведо не довіряв жінкам, які складають зброю так швидко. Нічого він так не боявся, як перемоги, а ще дужче — її наслідків.
І все ж Тереза намагалася жити життям хлопця. Вона виписала з Бордо книги, якими захоплювався Жан.,
— Що за неробство! Час би давно вже зайнятись приготуванням пелюшок для немовляти,— бубоніла мадам де ля Трав.
У селі багато жінок вмирають при пологах. Тереза запевняла, що й вона помре, як її мати, хоч ніколи ще не прагнула жити, як тепер, і ніколи Бернар не був до неї таким уважним.
"Він турбувався не про мене, а про те, що я носила в * своїй утробі..."
У цій неволі я мусила жити аж до кінця грудня. Дощ безперервно лопотів за стіною, а сосни й зовсім загородили світ.. Оскільки дорога мала розкиснути, мене церевезли в містечко, в будинок, ще набагато темніший, ніж аржелузький. Тьотя Клара, яка не могла ніде жити, крім Аржелуза, часто туди приїжджала в своєму візку. Вона привозила мені ласощі, які я так любила ще малою дівчинкою. Гадала, що я й досі люблю оті коржики з житньої муки, замішані на меду, або тістечка, для яких у нас було придумано спеціальні назви.
Анну я бачила лише за обідом. її дівочої свіжості як не було. Виглядала розчарованою і геть висохлою. По обидва боки чола стирчали некрасиві бліді вуха. В її присутності не сміли навіть згадувати імені сина Дегілема.
Бернар теж почував себе гірше, бо захоплювався спиртним. Про що ж говорили ці люди в моїй присутності? Пригадую, дуже багато варнякали про кюре (ми жили якраз навпроти будинку священика). Ламали собі голову над тим, "чому він чотири рази на день переходив площу і кожного разу повертався іншою дорогою".
Жан Азаведо теж якось сказав про нього— кілька слів, і Тереза почала звертати увагу на цього, молодого ще, попика, який не мав контакту з парафіянами, бо вони вважали його дуже гордим.
— Не такого нам потрібно попа,— казали.
Під час візитів кюре до де ля Травів Тереза придивлялася до його білих скронь і високого чола. Він ні з ким не дружив. Навіщо ж обрав собі цю професію?
— Він дуже точний,— говорила мадам де ля Трав,— щовечора б'є свої поклони, але не завжди робить^ миропомазання. А щодо роботи в добродійних товариствах, то й зовсім її занедбав. Щоб ,мати можливість слухати його, Тереза стала ходити до церкви.
— Ти надумалась, моя дорога, саме тоді, коли твій стан звільняє тебе від цього обов'язку.
Проповіді кюре були безбарвними. Але Терезу цікавили лише модуляції його голосу. Якийсь жест чи окреме слово здавалися вагоміші від інших і западали їй в душу, як камінь. Може б, він допоміг їй розібратися в цьому заплутаному світі?.. ,
Хоч Тереза й до цього багато страждала, але по-справжньому нестерпним стало її життя після пологів. Зовні все йшло досить добре: жодної сцени між нею і Бернаром, а до свекрів вона ставилась навіть з більшою пошаною, ніж чоловік. У цьому й полягала трагедія: не було жодного приводу для розриву. Адже, щоб суперечності розгорталися, потрібна арена, на якій можна було б зустрічатися і вступати в бій. Тереза ж ніколи не мала нагоди зіткнутися з Бернаром чи, тим більше, із свекрами: їхні слова не доходили до неї, вона навіть не відчувала потреби відповідати їм. Ля Трави надавали словам зовсім іншого, ніж вона, значення. Іноді в неї виривався вигук обурення, але всі вони вирішили раз і назавжди, що невістка дуже примхлива і краще їй не перечити.
— Я роблю вигляд, що .не чую її,— каже мадам де ля Трав,— а якщо вона напосідає, то не надаю цьому значення, хай знає, що з нами їй не рівнятись.
Однак мадам де ля Трав ніяк не могла стерпіти надмірної роздратованості Терези, коли хтось із присутніх вигукував, що маленька Марія схожа на неї.
— В цієї дитини нема нічого од" мене,—сердилась вона.— Подивіться на моє фото: я була біленькою, а в неї агатові очі, смаглява шкіра... ,
Вона не хотіла, щоб Марія була схожа на неї, щоб у неї було щось спільне 8 цим лоном, що виносило її. Стали пошіп-тувати, що в неї немає материнських почуттів. Але мадам де ля Трав запевняла, що Тереза по-своєму любить дочку.
— Що правда — то правда, скупати дитину або перемінити пелюшки — їй і не нагадуй: мовляв, це не її турбота. Але я бачила, як вона цілими вечорами просиджує над колискою... Зрештою, у нас дуже путяща нянька. До того ж там Анна.
І справді, з тих пір, як у домі з'явилася дитина, Анна * почала оживати. Колиска завжди притягує жінок, але Анна, як ніхто з них, заходилась біля дитини. Задля цього вона навіть помирилась з Терезою, хоч і не було між ними колишньої щирості. Молода дівчина дуже боялася материнських ревнощів.
— Маленька знає мене більше, ніж матір. Вона сміється, як тільки побачить мене. Одного разу я тримала її на руках. Як тільки Тереза схотіла забрати її, вона почала плакати. Так прив'язалась до мене, що мені іноді стає незручно.
Даремно Анна ніяковіла. У цей період свого життя Тереза почувала себе, відірваною і від доньки, і від усього іншого. Люди й предмети, її власне тіло і навіть свідомість здавалися їй якимсь маревом, туманом, що осідав довкола неї.
Вирватись з цього задушливого світу! Але як? І куди йти?..
Що ж сталося за цей рік? Вона не пригадує жодного непорозуміння, жодної суперечки. І в той же час вона ненавиділа свого чоловіка все більше й більше...