Через два дні після того вони поїхали до "Бінаскіни" попоїсти; це був призначений нею день "Д". Все було дуже просто, вона добре все обміркувала; у кримінальному архіві можна багато чого навчитися. Наприкінці обіду, коли вони, отупілі від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, попивали бузинівку, вона підвелася, надягла пальто й кинула: "Піду надвір, викурю сигарету". Обоє вже знали цю її звичку: вона не могла курити у приміщенні. Курила вона багато, але тільки на відкритому місці, принаймні на балконі. "Я зачекаю вас біля машини". Вона робила так уже кілька разів: поївши, виходила надвір закурити, а вони залишалися ще трохи в приміщенні. Отож, як для людського ока, вона вийшла з ресторану й вирушила додому сама, а не з ними.
Вони надійшли, коли Сюзанна вже викурила дві сигарети; затишну, відлюдну стоянку перед "Бінаскіною" оточували високі стрункі дерева; в обох сонно злипалися очі, і вже в напівсні вони вмостилися на задньому сидінні, а вона сіла за кермо. Від "Бінаскіни" до заздалегідь визначеного нею місця було не більше ніж півкілометра, і, доїхавши туди, вона сказала: "Вийду закурю, не люблю курити в машині". І досить було тільки трохи поштовхнути машину, щоб вона зсунулася в Альцайя Навільйо Павезе.
— Можна підійти до вікна? — спитала вона.
Вже світало, і їй здавалося, ніби вона чує щебіт пташок. Вони й справді щебетали, сховавшись у деревах на вулиці Джардіні.
— Ні, — мовив Маскаранті.
Вони були, правда, лише на другому поверсі, але якщо дівчина в розпачі викинеться з вікна, то однаково може загинути; все залежить від того, як вона впаде.
— Можна, — озвався Дука; такі моралісти, як вона, не накладають на себе рук.
Сюзанна непевно зупинилася.
— Можна, — кивнув головою Карруа.
Він промовив це батьківським тоном і батьківським жестом показав на вікно — мовляв, прошу, підходьте.
Отож вона підійшла до вікна, перлисто-білого у світанковому світлі.
— Я не маю наміру тікати. — Вона боязко осміхнулась і трохи вистромила назовні голову. Так, то справді щебетали пташки; панувала цілковита тиша, вулиці були безлюдні, на розі вулиці Джардіні чотири світлофори блимали жовтим світлом невідь-кому — адже нікого ніде не було; здавалося, Мілан покинули всі, крім кількох пташок у деревах на вулиці Джардіні.
Дука дав їй трохи послухати, потім сказав:
— Ви запевняєте, що вбили Турідду Сомпані та Аделе Терріні?
— Так, мені вона заявила це саме, — промовив Карруа, ховаючи в долонях заспане обличчя.
Дівчина ствердно кивнула головою, сумно відійшла од вікна, від цього казкового весняного світанку в Мілані, й сіла на своє місце.
— І ви приїхали з Арізони <: юди, до Мілана, щоб здатися? — Дука не міг дати волю своїм нервам перед синьйориною, та ще й чужоземкою, адже чужоземці завжди уважно спостерігають за нами.
Дівчина звела на нього озі, відчуваючи в його голосі приховану лють, і сказала:
— Так.
Він узяв себе в руки й спитав:
— Чому? — Власне, він знав чому, але причина була така безглузда, що йому хотілрся почути підтвердження.
— Я зрозуміла, що помилялася. — Дівчина відповідала відверто, хоч усе тихішим і тихішим голосом. — Я не повинна була їх убивати.
Він не міг надавати їй ляпасів, не міг кричати, стріляти, тому знову запитав:.
— Чому?
Вона закліпала очима; це був незвичайний допит.
Тому що не можна вбивати, ніхто не має права сам визначати, іцо справедливо, а що ні.
Ага, он як, саме цього він од неї і сподівався: не можна самому визначати, що справедливо, а що ні; це закінчиться тим, що ми повбиваємо одне одного, хоч це, власне, теж непогана ідея. Йому захотілося зігнати на ній Свою злість.
— А хіба ви цього не знали — ще до того, як їх убивати?
Вона відповіла одразу, хоч і трохи розгублено:.
— Знала, але на це мене штовхнуло бажання помститися.
Дука встав, підійшов до дверей кабінету, потім, стоячи спиною до дівчини, Карруа й Маскаранті, закурив сигарету, глибоко затягнувся димом і нарешті видихнув; він сподівався, що зуміє опанувати себе, адже він був у кабінеті поліційного управління Мілана, поруч із такою поважною людиною, як Карруа, і не міг дозволити собі втратити рівновагу. Та стриматися він теж не зміг.
— Це не давало вам уночі спати, чи не так? — промовив він спокійно, не обертаючись; його лють була в самому цьому запитанні.
Вона, здавалося, зраділа, що Дука зрозумів її саме так, і коли він обернувся, щоб вислухати її, то побачив у її погляді спокійну, задоволену усмішку.
— Так, коли зробиш помилку, то не маєш спокою, аж поки її не виправиш. Дука повернувся до свого стільця і ще раз глянув на неї: так, вона має все, що повинна мати цілком порядна жінка, навіть більше — вона була втілена чистота і відповідала на його "чому" із втіленою порядністю; відповісти так не могла б навіть вихованка пансіону благородних дівчат.
Він саме збирався поставити їй ще одне запитання, але цієї миті ввійшов поліцейський і приніс щойно видрукуваний примірник "Корр'єре", який ще пахнув фарбою.
— Американці домоглися свого, — сказав Карруа. — М'яка посадка на Місяці.
У газеті був також репортаж про процес над грабіжниками з вулиці Монте-Наполеоне; усі вони твердили, що не винні; брати Бергамеллі, обвинувачені у цьому знаменитому пограбуванні й сфотографовані разом із своїми дружками на лаві підсудних, ламали комедію, сварилися кулаками в бік прокурора й кричали: "Як можна!" Усі підсудні сипали дотепами, іронізували, нечемно відповідали голові суду. "їх, мабуть, відпустять за браком доказів", — подумав Дука.
А оцю дівчину, яку він бачив перед собою, цю — ні, її не відпустять за браком доказів; їй, мабуть, дадуть не менше десяти років за навмисне вбивство двох людей; адже вона приїхала аж із Фінікса, щоб його скоїти; на суді вона не погрожуватиме кулаками прокуророві, а скаже: "Так, це я їх убила, з наміром, обдумавши кожну деталь". Слухаючи справи таких підсудних, як вона, присяжні можуть водночас розв'язувати кросворди.
Дука поставив їй запитання, яке збирався поставити вже давно:
— Чим ви доведете, що це ви вбили тих двох?
Адже було чимало божевільних, які приходили на вулицю Фатебенфрателлі й казали: "Це я вбив Джозуе Кардуччі". Потрібні докази.