— А чому Ульріко мав їздити по ці валізки до Генуї?
— Тому що вони прибували з Франції.
— З Марселя?
— Так, з Марселя.
Справа прояснюється: Турідду Сомпані був колишній француз і колишній бретонець; зброя теж походила з Франції.
— А кому Ульріко мав передавати ці валізки? — Це він уже знав; побачимо, чи вона підтвердить.
— Сільвано.
— А Сільвано кому їх відносив?
— Одному адвокатові, його звали Турідду Сомпані.
Так, ця жінка казала правду. Побачимо, чи знає вона ще щось.
— А той Турідду Сомпані, кому мав передавати валізки він? — Справді, не міг же він усю цю зброю тримати в себе, у своєму особистому арсеналі.
— Цього не знав навіть Ульріко, — швидко відповіла жінка. — Але його пройняв такий страх, коли Сільвано якось сказав йому, що ці штуки опиняються у верхів'ях Адідже.
Які благородні люди, вони постачають зброю терористам, перевозячи її через Італію! І які мерзотники! Але треба посуватися далі.
— А чому Ульріко взявся за це діло? Він що, добре на ньому заробляв чи як?
В очах жінки, у глибині тих синіх кіл заблиснула зневага.
— Жодної ліри, він не погодився б на це навіть за мільярд, та вони його примусили.
— Яким чином?
— Він мені сказав, що ті люди наприкінці війни зробили йому багато послуг і згодом не раз його виручали, коли він чинив щось незаконне, і якби він відмовився, то вони пустили б його з торбою, а то й зробили б йому ще гірше. Дука поглянув на Маскаранті.
— Ви добре чули?
Так, Маскаранті чув усе прекрасно.
— А тепер зателефонуйте до Карруа, зараз же, це справа, за яку повинен узятися він.
Еге ж, кивнув головою Маскаранті.
— Скажіть йому таке: зброя походить із Франції, з Марселя. Місце призначення — терористські групи у верхів'ях Адідже. — Негідники, негідники, негідники! Які ж вони негідники! — Шлях: Ульріко Брамбілла забирає товар у Генуї в невідомих осіб, через свою наречену Джованну Мареллі передає його Сільвано Сольвере, а той через базу в "Бінаскіні" переправляє Турідду Сомпані, який доставляє товар до верхів'їв Адідже. Ідеальний план, адже нікому й на думку не спаде, що зброя призначена для терористів; автомати, вибухівку, за допомогою якої підривають мости, можна перевозити, виявляється, через Італію. До того ж ми нічого не знаємо про тих мерзотників, які сидять у Франції і постачають зброю, не знаємо навіть їхніх кличок; нічого не відомо й про тих паскуд, що наприкінці цього шляху передають зброю терористам. Але нехай з'ясує сам, я не хочу в це втручатись, а то… — Він поглянув на валізку на долівці; там були й патрони, але не можна, ніяк не можна, закон забороняє вбивати негідників, що зраджують усіх, зокрема й тих, кого захищатиме адвокат на законному процесі з законними присяжними і кого потім звільнять за браком доказів; зате можна, без жодного дозволу можна поливати кулями двох патрульних карабінерів, або вистрілити в рот банківському службовцеві, що не досить швидко віддає пачки десятитисячних банкнот, або, втікаючи після пограбування, стріляти в юрбу, — це можна, а от зацідити в рожеву пику сучому синові, що живе з шахрайства, — це не можна, бо забороняє закон, це недобре. Атож, він, Дука Ламберті, нічого не зрозумів із "Злочину і кари", він був грубий і не мав надій виправитися, але йому було б приємно зустрітися з тими негідниками, він зацідив би їм у пику. — І скажіть Карруа, що мене цікавлять лише… — Він зловив один із білих жмутиків пилку, які у ці казкові дні літали в повітрі серед хмарочосів, трамваїв та тролейбусів, марно силкуючись запліднити бетон, асфальт і алюміній. — … Що мене цікавлять лише оті випадки з падінням у канал. — Він розкрив долоню; пилку там уже не було, тобто йому так і не пощастило його зловити; і справді, він і далі плавно кружляв по кімнаті, по колишньому лікарському кабінету, а тепер — таємній, неофіційній поліційній конторі.
6
Поки Маскаранті телефонував, Дука знову прикипів очима до жінки в чорному, яку звали Роза Гавоні. Може, він надто не довіряв людям, але чи є підстава, бодай одна-єдина підстава, їм довіряти?
— Чому ви все це мені розповіли? — спитав він, уважно дивлячись на жінку. — Тепер, як тільки ми розшукаємо Ульріко, його посадять за контрабанду зброї, а може, випливуть ще й інші гріхи; навряд чи йому дадуть менш як десять років.
Педантична міланка відповіла:
— Принаймні він залишиться живий. А якщо його вже вбили, то поліція заарештує тих, хто це зробив.
Логіка залізна. Тоді Дука сказав:
— Чому Ульріко втік відразу після того, як убили його наречену й Сільвано Сольвере?
Звільнившись від своєї таємниці, вона поволі похитала головою.
— Не знаю. Він зачинив м'ясну крамницю, послав продавців у відпустку й поїхав. Я саме була у Ка' Таріно, і він сказав мені: "Зачини крамницю й сиди вдома, я тобі подзвоню".
— І подзвонив?
— Так, двічі; спитав, чи ніхто до нього не приходив, я сказала, що ні, і того ж дня він подзвонив ще раз, запитав про те саме, я відповіла так само, бо ним ніхто не цікавився. Я хотіла знати, навіщо все це, чого він боїться, але він сказав, що зателефонує на другий день.
— А тоді прийшли ми, — мовив Дука.
Так, тоді прийшли вони і Роза сказала, що чекає на дзвінок від Ульріко, але Ульріко більше не телефонував, а її охопив страх, адже коли він не озивався, то це означало, що з ним щось трапилось.
— Тобто? — Дука був безжальний. — Ви маєте на увазі, що вони можуть убити його?
Жінка кивнула головою; її обличчя здригнулося; думка, що вони можуть убити її Ульріко, пригнала її аж сюди, до них, до Дуки, хоч би ким вони були — друзями Сільвано чи поліцейськими, — аби лише щось зробили для Ульріко.
— Ви його добре знаєте, — сказав Дука. — Вам не спадає на думку, куди б він, утікши з дому, міг податися?
Жінка завжди знає чоловікові звички, уподобання, слабості або принаймні здогадується про них; чи не могла б вона, Роза Гавоні, навести на слід Ульріко Брамбілли?
— Кажіть усе, що вам спадає на думку, навіть якщо це здається безглуздям. Може, його прихистила якась інша жінка? — У війну жінки переховували Ульріко від німецьких облав, і тепер, коли він тікав від інших ворогів, можливо, теж знайшлася гарна синьора й дала йому притулок.