Тенета зради

Сторінка 16 з 57

Джорджо Щербаненко

— Або, скажімо, коли грабують, — промовив Дука. Він покуштував каву. — Годиться, вночі надто міцної кави пити не можна. — Тоді підвівся й пішов відчинити решту вікон у помешканні; у Лоренциній спальні стояла пляшечка Сариного шампуню, все ще відкрита, він бачив її щовечора і щовечора забував закрити, а вже десять днів, як Лоренци нема в Мілані. Просто сором. Він пошукав закрутку й закрив пляшечку, тоді знайшов сигарети — вони були в кишені його піджака, що висів у передпокої, звичайні "Націоналі", навіть не експортні, — і повернувся до кухні. Маскаранті ретельно мив чашки.

— А може, це просто зразок, — сказав Дука, сідаючи у Маскаранті за спиною. — Для того, хто хотів би купити такі штуки оптом. Він відкриває валізку й показує зразок, пояснюючи, що це — остання модель і продається вона за доступною ціною.

Маскаранті витер руки кухонною ганчіркою, що висіла біля умивальника.

— Посередник у торгівлі зброєю, — промовив він.

— Можливо. — Дука похитав головою. — Можливо, та це не головне в нашій справі.

Задзвонив телефон. Дука підвівся й пішов до передпокою; це був віце-бригадир Моріні; він розповідав недовго, бо загалом був мовчун; жахлива смерть тих двох, які, осліплені фарами, обстріляні з автомата, просто очманіли й кинулися в канал, за словами Моріні, була "наче грім з ясного неба" і викликала в усіх ще більший жах. Після цієї розмови Дука, поклавши трубку, ще довго стояв біля телефону, обличчям до стіни й здригався від огиди.

9

Після грози міланське небо — адже в Мілана своє небо — набуло голубого кольору, ще яскравішого, ніж небо у Плато Роза; з балконів останніх поверхів палаців по той бік напрочуд виразно виднілися гори із засніженими вершинами. Робітник автозаправної станції на п'яцца делла Републіка, де зупинився Маскаранті, — послужливий, одягнений у комбінезон небесного кольору, — газет не читав і нічого не знав; щоночі, не кажучи вже про день, у Мілані гинуть різні люди, з найрізноманітніших причин — від бронхопульмоніту до стрілянини на Ріпа Тічінезе; той робітник не міг оплакувати всіх, та й, зрештою, не всі заслуговують, щоб їх оплакувати; ніхто ніколи не пробував пограбувати у нього гроші, одержані за бензин, тому весь його світ мав нормальні виміри, чоловік був життєрадісний, навіть щасливий. Дука спостерігав за лічильником на колонці; переможно світило сонце, сліпуче яскріла весняна зелень на геометрично правильних моріжках. Цієї хвилини дівчина у червоному рединготі лежала в морзі, без редингота, а в іншій камері спочивав її безталанний супутник; та ці образи здавалися безглуздими на тлі звичайного, життєрадісного світу робітника бензоколонки.

— Забіжу на хвильку до кондитерської Річчі, — мовив Дука до Маскаранті й, перетнувши на зелене світло вулицю Фердінандо ді Савойя, ступив під навіс хмарочосу, де була кондитерська.

На згадку про дівчину в холодильній камері обриси прилавків у цьому високоповажаному храмі Високого Кондитерського Мистецтва, Урочистої Пори Чаювання, Святкових Вечорів Дегустації Морозива здавалися ще виразнішими; сюди при першій змозі ходило пів-Мілана, — а може, й увесь? — задля запакованих ласощів, що їх у неділю чоловіки приносили додому дружинам та дітям, задля пляшок французького, грецького, німецького, іспанського вина, що стояли, виставлені у вітринах, трохи нахилені набік, наче зріджені коштовності, які важко оцінити тому, чиє піднебіння звикло до ординарних столових вин.

— Поліція. — Він показав посвідчення, що належало Маскаранті.

Життєрадісний, ввічливий синьйор непевно поглянув на нього крізь окуляри, тоді люб'язно провів його в кінець зали, кланяючись і показуючи рукою дорогу.

— Це ви тут власник? — спитав його Дука аж надто прискіпливо, бо й сам, зрештою, частенько заходив сюди і знав цього чоловіка.

— Так, я.

— Мені потрібна деяка інформація. Я б хотів знати, чи замовляли тут весільний коровай.

— У нас часто замовляють весільні короваї. — Чоловік дивився на нього крізь окуляри без остраху, без цікавості, лише з почуттям власної гідності; так один шляхетний чоловік дивиться на другого.

— Йдеться про весільний коровай, який треба доставити у невелике містечко біля Мілана.

— Я мушу заглянути у книгу замовлень, — спокійно промовив цей добродій, але вираз його обличчя виказував усе більше роздратування. — Ви не знаєте, хто його замовляв?

— Ні, цей коровай треба доставити у Романо Банко, комуна Буччінаско, біля Корсіко. — Зрештою, замовлення міг зробити хто завгодно.

Географічні назви збили власника кондитерської з пантелику, і тепер він холодно дивився крізь скельця окулярів на гостя, не кажучи нічого. Тоді Дука пояснив йому детальніше:

— Мені сказали, що цей коровай коштує двісті тисяч лір.

Господар недовірливо поглянув на нього.

— Такі короваї печуть хіба що для королеви Єлизавети.

Дука всміхнувся. Цей підприємець з бездоганними манерами викликав у нього симпатію.

— Може, це й перебільшення. Нехай буде сто тисяч.

— Я вже вам казав, треба заглянути до книги замовлень.

Вони заглянули і знайшли, що той коровай коштував усього лише тридцять п'ять тисяч, бо дівчина, яка тепер лежала у холодильній камері в морзі, за життя мала звичку по-дитячому фантазувати й перебільшувати; так тридцять п'ять тисяч лір перетворилися в неї на двісті тисяч, а весільний коровай, який не важив і десяти кілограмів, три дні тому відвезли фургончиком Річчі саме до Романо Банко, комуна Буччінаско, вулиця Джільї, траторія Джільї; як свідчила квитанція, за коровай було сплачено заздалегідь чеком Банку Америки та Італії, номер 1 180 398, а замовив його уродженець Мілана, — принаймні якщо судити з ім'я, — Ульріко Брамбілла; це він, певно, був би нареченим, якби відбулося весілля; це він мав м'ясні крамниці у Мілані, Романо Банко та Ка' Таріно.

Дука повернувся до машини й сів біля Маскаранті, що сидів за кермом.

— Коровай замовляли й одержали. — Йому хотілося знати, що буде тепер з тим короваєм, який, хоч і скромний, всього лише за тридцять п'ять, а не за двісті тисяч, все ж таки важив майже десять кілограмів, — по сто грамів кожному із запрошених, адже їх було сто чоловік.

Та шлюб не відбувся.