— Слухайте, виходить після всього цього латання завтра вночі я буду незайманою дівчиною?
— Так, — сказав він.
— От сміхота.
— Але ви не смійтеся, будь ласка.
— Та ні, я не сміюся, просто ви, чоловіки — кретини.
Хай там про що, аби тільки вона говорила знову. Авжеж, кретини, а ким же ще їм бути?
— Ми, жінки — розпусниці, але ви — кретини.
Он як, це йому подобалося, такий радикальний, категоричний погляд на життя; з одного боку — розпусниці, з другого — кретини, саме такий і є цей світ, не інакший. Але говори, прошу тебе, розповідай далі, розказуй про свого різника, про свого принца Сільвано…
— Вибачте, — мовила вона; лежачи навзнак — так їй подобалося, — вона пахкала димом у пітьму. — Хто ж вони ще, як не кретини? Я можу бути незайманою, переспавши з двома сотнями чоловіків, а як згадати ще, чого хотів від мене в машині мій наречений, — як завдаток, ви собі цього просто не уявляєте, — то що ж це тоді таке, ота незайманість?
"Розповідай про свого нареченого, а не про незайманість, — благав подумки Дука, сидячи на стільці біля вікна. — Розповідай, розповідай".
— Мені просто смішно з вас, — невиразно долинав її голос. — Як тільки я бачу пару штанів, на мене находить хіть, але заразом мене розбирає сміх.
Дука помітив, як жаринка з сигарети впала на підлогу; він дивився на ту червону цятку й чекав, що дівчина заговорить знову; але запала тиша, і чулося тільки її важке дихання. Він підвівся і, ступивши до канапи, побачив, що дівчина спить. Він сердито затоптав непогаслий недопалок. Залишивши її саму, вийшов до кухні; будильник з рожевим циферблатом, прикрашений фігуркою півня, який щосекунди здригався, показував, що вже минула десята.
6
О пів на першу він, допомігши Маскаранті розгадати майже всі слова в кросворді, почув шарудіння в кабінеті й пішов подивитись. Дівчина сиділа на канапі.
— Котра година? — спитала вона.
— За двадцять хвилин перша.
— Як добре я спала! Мені здається, я проспала всю ніч.
Це непогано. Він пішов закрити жалюзі, тоді ввімкнув світло; її червона комбінація запалала вогнем.
— Можна встати?
Дука підійшов до неї.
— Вставайте, але помалу, і спробуйте ходити. — Загалом він не був фахівець з таких операцій і міг припуститися якоїсь помилки.
Вона встала, неквапом пройшлася в тісному кабінеті туди-сюди; чорні панчохи без пояса повільно спадали вздовж її худих — лише на перший погляд — ніг; вона похитувалась, та це була тільки грайливість; потім дівчина всміхнулась йому й труснула головою, щоб лискуче, пряме чорне волосся опало, як і належить, на плечі.
— Так добре?
— Відчуваєте біль?
— Трохи пече, але не дуже.
— Відчуваєте якусь незручність?
— Майже ніякої.
Браво, лікарю, ви прекрасний гіменолог; стільки років навчання, стільки років ваш батько їв майже саму ліверну ковбасу, але ж ви, пане Дуко Ламберті, походите з Емілії Романы, ліверна ковбаса має вам смакувати; стільки прочитаних книжок, таємниці Ескулапа, та нарешті ви добилися успіху, кінець кінцем ви домоглися свого, тепер перед вами відкривається майбутнє великого реставратора. Він затулив собі обличчя руками; йому хотілося спати.
— Підніміть ногу, повільно, якомога вище.
— Наче на уроці фізкультури, — кинула вона, виконуючи його команду жваво й спритно, мов кішка, що лазить по дахах.
— Боляче?
— Ні.
— Підніміть другу.
Чорна панчоха сповзла аж до кісточки, поки вона безсоромно піднімала ногу, безсоромно задирала коротку комбінацію й безсоромно дивилась на нього.
— Відчуваєте біль?
— Трішечки.
Він узяв її сумочку й дістав з коробки "Парізьєн" сигарету.
— О котрій годині ви одружуєтеся?
— Об одинадцятій. Зберуться, мабуть, усі — все Романо Банко, все Буччінаско й усе Ка' Таріно; приїдуть і з Корсіко. — Тим часом вона надягала трусики й пояс. — Церковця в Романо Банко дуже гарна, приїжджайте подивитись; знаєте, він викликав дорожню поліцію на мотоциклах, бо весь рух від Навільйо до Романо Банко буде заблоковано; ви не уявляєте собі, що означає в тих краях шлюб такої людини, як мій наречений. — Здавалося, вона говорить про якесь нецивілізоване плем'я. — Прибуде й мер, а цієї ночі приїде ще й вантажівка з квітами із Сан-Ремо. Уявляєте, із Сан-Ремо?! Він звелів мені зателефонувати до Сан-Ремо й сказати, щоб вони приїхали точно в призначений час — о четвертій ранку, бо священик з людьми має встигнути прибрати церкву. Взагалі я хотіла б не думати про Сільвано.
Вона теж дістала з сумочки сигарету, припалила її, взяла червоний редингот, що недбало лежав на кріслі, й надягла його, а тоді, тримаючи в руках сигарету та губну помаду й дивлячись у велике дзеркальце з сумочки, підфарбувала губи.
— Можна подзвонити? — спитала вона, і її губи вигнулися дугою.
— Телефон у передпокої. — Він відчинив їй двері, ввімкнув світло й показав на апарат.
Вона спокійно набрала номер, — у нього на очах, не криючись, бо тільки дурні роблять з усього секрети, вигадують усілякі шифри, коди, спеціальні сигнали. Її очі блищали, неначе вона справді проспала цілу ніч; вона стояла біля телефону й напрочуд мило всміхалася до нього.
— Кондитерська Річчі? — Вона підморгнула Дуці. — Синьйора Сільвано Сольвере, будь ласка. — Мізинцем правої руки вона торкнулася кутика правого ока. — Знаєте, це кондитерська, де мені печуть весільний коровай; потім його привезуть до Романо Банко, він має бути вищий за мене; коштує двісті тисяч лір, а Сільвано сидить там за чаркою і дожидає мене, — ми там завжди зустрічаємось.
Вона перестала базікати й посерйознішала.
— Так, усе закінчено, зараз викликаю таксі. — І одразу поклала трубку.
Сільвано, як видно, не любив телефонні розмови.
— Можна, я викличу по телефону таксі? — спитала вона, не відходячи від апарата. — Щось не пригадую номера, у вас є довідник?
— Вісімдесят шість, шістдесят один, п'ятдесят один, — промовив Дука, спостерігаючи, як вона набирає номер.
— "Імола чотири", через дві хвилини, — сказала вона й поклала трубку. Кожен її жест був навдивовижу безсоромний і вульгарний. — Мені пора, дякую за все. — Вона скидалася на ввічливу гостю, яка прощається після чашки чаю.
— Ваша валізка, — мовив він.
Це була невеличка валіза — а може, якийсь футляр, — яку він помітив відразу, щойно дівчина з'явилась у дверях.