Але нічого такого не сталося. Двоє королів взаємно і згідно зі звичаєм ретельно обнюхали один одного. Обоє лишилися задоволені тим, що вчули, і кожен почухав іншому спину. Почалася розмова. Кораків приятель пояснив причину їхнього прибуття, і вперше Корак став перед очі цілого загалу. Досі він ховався в кущах. Подиву бабуїнів не було меж. Якусь мить Корак гадав, що його розірвуть на шматочки; але більше він боявся за Меріем. Якщо він помре, то ніхто не зможе їй допомогти.
Тим часом двоє королів угамували збудження своїх, і Коракові було дозволено наблизитись. Бабуїни повільно обступили його, обнюхуючи зусібіч. Коли він заговорив їхньою мовою, вони були надзвичайно і приємно здивовані і уважно все вислухали. Корак розповів про Меріем і їхнє життя в джунглях, приятелювання з усією мавпячою спільнотою — від маленьких Ману до великих мавп Мангані.
— Гомангані, які забрали від мене Меріем, ваші недруги, — казав він. — Вони вбивають вас. Бабуїни з долу надто нечисленні, щоб повстати на них. Долішні розповідали, що вас дуже багато і ви дуже хоробрі, що вас — як травинок у степу або листочків у лісі, і що навіть слон Тантор боїться вас, такі ви хоробрі. Казали, що ви будете щасливі піти разом з нами на селище Гомангані і покарати тих поганців, а я, Вбивця Корак, заберу назад свою Меріем.
Король мавп надувся і напівпідвівся, — досі він сидів навпочіпки. Його підлеглі й собі попідводилися. Вони були задоволені і під'юджені словами цього дивного Тармангані, який називав себе Мангані і розмовляв мовою волохатих пращурів людини.
— Так, — сказав один з них, — ми, горяни, славні бійці. Тантор боїться нас. Нума боїться нас. Шіта боїться нас. Гірські Гомангані щасливі, коли ми проходимо повз них і їх не зачіпаємо. Я власною персоною готовий іти з тобою в селище Гомангані, які живуть унизу. Я — старший син короля. Я сам повбиваю всіх Гомангані з долішніх земель. — І він напнув груди, гордовито походжаючи туди-сюди, щоб привернути до себе увагу всіх, хто там був.
— Мене звуть Губ, — закричав інший. — У мене довгі бойові ікла, гострі й міцні. Я вгороджував їх у м'яку плоть багатьох Гомангані. Я сам-один убив сестру Шіти. Губ також піде з тобою в долішню країну і вб'є стількох мангані, що годі буде перелічити. — І він також надувся а запишався, ловлячи на собі захоплені погляди самиць і дитинчат.
Корак запитально позирнув на короля.
— Твої бійці дуже хоробрі, — сказав він, — але король з-поміж них найхоробріший.
Волохатий мавпич, зачувши це, відповів громохким ревінням. Ліс помножив його поклик. Малі бабуїни злякано поховалися за волохаті спини своїх матерів. Розохочені мавпичі почали високо підстрибувати й собі заклично ревти слідом за королем. Видовище було страхітливе.
Корак підійшов до короля впритул і гукнув йому на вухо: "Ходімо!" І рушив просто з гір, через ліс і рівнину, на селище Гомангані Ковуду. Король з ревінням і вереском посунув услід за ним. Дорогою до них пристали бабуїни з долішніх земель і тисячі — з гірських кланів — диких, жорстоких, собакоподібних створінь, які прагнули крові.
Наприкінці другого дня вони дісталися селища Ковуду. Було по обіді. Селище розімліло під пекучим промінням тропічного сонця. Величезна орда мавп рухалась тепер зовсім нечутно. Тисячі лап ступали лісом не чутніше за вітрець, що час від часу гойдав листя на деревах.
Корак і двоє королів ішли попереду. Перед селищем вони зупинилися і зачекали, доки надійде решта. Запанувала цілковита тиша. Корак обережно зіп'явся на дерево, що нависало над загорожею, і придивився. Уся зграя вже була напоготові. Настав час діяти. Упродовж усього переходу Корак утовкмачував бабуїнам, що в жодному випадку не можна зачіпати білої самиці, ув'язненої в селищі. А всі інші — то їхня законна здобич. Він підвів обличчя до неба і пронизливо загарчав. Це був сигнал.
Три тисячі кошлатих бійців із завиванням і гавканням вдерлися в селище чорношкірих. Переляканих воїнів вихоплювали з кожної хатини. Матері хапали дітей на руки й бігли до воріт, бо несамовита орда вже мчала селищною вулицею. Ковуду об'єднав тих воїнів, яких пощастило зібрати, і, підбадьорюючи їх бойовими криками та вимахуючи списом, кинувся на зграю, що їх атакувала.
Корак очолював похід і тепер вів напасників. Панічний жах пойняв чорношкірих, коли вони побачили білого хлопця на чолі зграї страшних бабуїнів. Їм не довелося довго опиратися, вони встигли лише метнути списи в мавпячий натовп, що сунув на них, але перш ніж спромоглися, покласти стріли на тятиви луків, хвиля атакуючих затопила їх і закружляла в страшному вирі. Зусібіч їх рвали гострими кігтями, ікла впивалися в горлянки, і найперший серед кровожерних напасників, найжахливіший з них був Убивця Корак.
Чорношкірі панічно кинулися навтіки до воріт. Тож Корак облишив переслідування на волю своїм спільникам, а сам повернувся до хатини, в якій, як він пам'ятав була ув'язнена Меріем. Хатина виявилася порожньою. Він обстежив одну за одною всі будівлі, але наслідок буз так само невтішний — Меріем ніде не було. Чорношкірі н могли забрати її з селища під час бою, тому що Корак весь час пильно стежив, чи не майне вона поміж утікачів.
Як на мавполюда, обізнаного із звичаями дикунів, лишалося тільки одне, найпростіше: Меріем убили й з'їли. На саму думку, що Меріем могла тут загинути, кров ринула Коракові в голову, і хвиля люті погнала його туди де, як він гадав, перебували її вбивці. До нього долинало гарчання бабуїнів і крики їхніх жертв, і він метнувся в той бік. Коли Корак дістався туди, бабуїни вже трохи притомилися від бою, а чорношкірі в цій новій позиції невеличким гуртом успішно відбивали бойовими палицями напад кількох самців, які вперто кидалися на них.
Корак стрибнув з дерева просто всередину — невпинний, нещадний, жахливий. Він сам зчепився з чорношкі рими воїнами Ковуду. Сліпа лють затопила його. Крім цього, його захищав забобонний страх дикунів. Він скидався на поранену левицю, майже водночас опиняючись в різних місцях, завдаючи смертельних ударів могутніми кулаками з точністю і вправністю тренованого бійця. Знов і знов його зуби рвали ворогів. Він кидався на всі боки і скрізь безжально нищив супротивників. Наслідки битви були такі страшні ще й тому, що страх сковував примітивну свідомість дикунів. Для чорношкірих білий воїн, спільник великих мавп і лютих бабуїнів, що гарчав і рикав, неначе звір, був нелюдом. Він був лісовим духом — страшним божеством зла, якому вони поклонялися і який прийшов з глибини джунглів карати за непослух. І завдяки цій вірі навіть ті, хто ще міг хоч трохи опиратися, були неспроможні до опору, відчуваючи, що мають справу з богоподібним носієм смертельної сили.