Двоє компаньйонів уже мали досвід спілкування з цими розумними собакоподібними істотами, тому були вельми обережні. Не один мисливець наклав життям з ласки розлючених бабуїнів; які деколи відчайдушно кидаються в бій, а буває, сипонуть урозтіч від єдиного рушничного пострілу.
Тим-то шведи завжди пильнувалися поблизу пастки, бо зазвичай у ній опинялись найдужчі самці, які через свою пиху не давали слабшим заходити по ласий шматок до клітки першими, і коли хтось із них виявлявся найдужчим і попадався у пастку — примітивну клітку, з переплетених гілок, — то був певен, що з допомогою своїх вільних друзів вони розламають ворожу в'язницю і втечуть. Але цього разу мисливці поставили міцну сталеву клітку, що витримала б хоч який натиск розлючених бабуїнів. Аби тільки тебе не помітила зграя їхніх родичів довкола в'язниці і ти спокійно дочекався слуг, що мали ось-ось надійти.
Підійшовши вже так близько, що могли роздивитися клітку, обидва переконалися, що їхні сподівання виправдались. Великий самець щосили торгав грати сталевої клітки. Кількасот бабуїнів, оглушливо лементуючи довкола неї, намагалися якось зарадити невільникові.
Та ні шведи, ані бабуїни не помічали напівголого юнака в кроні поближнього дерева. Він прибув на місце події майже водночас із Єнсеном та Мальбіном і тепер дуже тішився, спостерігаючи клопоти бабуїнів.
Коракові стосунки з бабуїнами ніколи не були дуже вже приятельськими. Їхні випадкові зустрічі відбувалися, так би мовити, в атмосфері збройного нейтралітету. Бабуїни собі й Акут собі зводились на задні і гарчали, поки не вишкірювався Корак. Тому його не вельми турбувала зараз доля їхнього короля. Він зловтішався до тієї миті, поки його гострий зір не вирізнив у кущах неподалік незнайомий крій убрання шведів. Відтепер він весь був сама увага. Хто ці зайди? Що вони роблять у джунглях Мангані? Корак нечутно обійшов їх іззаду, щоб добре все бачити, і він не знати що ладен був зробити, коли впізнав тих самих, що стріляли в нього кілька років тому. Зіниці Коракові звузилися. Волосся на голові стало сторчма. Він приглядався до них, наче пантера, що готується стрибнути на здобич. Вони підвелися і, стріляючи вгору, пішли до клітки, сподіваючись налякати бабуїнів. Потім один із двох прицілився і вистрілив просто в спантеличений і розлючений гурт. Коракові на мить здалося, що бабуїни нападатимуть, але ще два постріли білих загнали їх на дерева. Після цього двоє європейців підступили до клітки. Корак подумав, що вони збираються забити короля бабуїнів: Він не почував до короля гарячої симпатії, але ще менше симпатизував двом білим. Король ніколи не мав на думці вбити його — білі ж мали. Король був у себе вдома — білі були зайди. Тому Корак віддавав перевагу бабуїнові перед людьми. Він знав мову бабуїнів, подібну до мови великих мавп. На протилежному боці галявини жебоніла, роззираючись, мавпяча зграя.
Він голосно гукнув їх. Білі озирнулися на несподіваний звук позад себе. Вони подумали, що бабуїни їх оточують, але хоч скільки вдивлялись у верховіття, нічого не помічали серед листя, не завважуючи там і досі мовчазної постаті. Корак знову загукав.
— Я — Вбивця! — закричав він бабуїнам. — Ці люди — мої і ваші вороги. Я хочу допомогти вам звільнити вашого короля. Кидаймося всі разом, за моїм гаслом, на чужинців, гуртом ми проженемо їх і звільнимо короля!
— Ми зробимо, як ти кажеш, Кораку! — відгукнулися бабуїни.
Корак злетів із дерева й кинувся на двох шведів; і водночас на них кинулися триста бабуїнів. Побачивши напівголого білого воїна, що мчав на них із піднятим списом у руці, Єнсен із Мальбіном схопили гвинтівки й відкрили по Коракові вогонь. Але від несподіванки обоє схибили. А наступної миті на них накинулися бабуїни. Тепер єдиним порятунком була втеча, і шведи, вихиляючись навсібіч, відбиваючися від великих звірів, що на них напосідали, дременули в джунглі. І вони неодмінно загинули б, якби не наспіли їхні люди, яких вони стріли за кількасот метрів від клітки.
Коли Корак побачив, що білі стрімголов тікають, то перестав звертати на них увагу і повернувся до ув'язненого бабуїна. Відсунути засувки на дверях бабуїнам було годі, але вони миттю піддались людському розумові Корака, а ще за мить король бабуїнів був на волі. Визволений бранець і не думав дякувати, та юнак на те й не сподівався. Він знав, що ніхто з бабуїнів не забуде його вчинку, як і він би не забув такої послуги. Він зробив це, щоб помститися двом білим. Бабуїни ніколи не зможуть стати йому в пригоді. Зараз вони мчали туди, де все ще тривала боротьба їхніх одноплемінців з людьми шведів, і коли гомін бою почав даленіти, Корак повернувся і рушив до селища Ковуду.
Дорогою йому трапився табун слонів на великій лісовій галявині.
Дерева тут стояли надто далеко одне від одного, щоб Тарзанів син міг мандрувати по їхніх гілках, — спосіб; якому він віддавав перевагу не лише тому, що це унезалежнювало від долішніх заростів і давало можливість чудово роззирнутися довкола, а тому, що можна було виявити свою виняткову спритність. Як прекрасно перелітати з дерева на дерево, граючи м'язами, пожинати чудові плоди легко здобутої вправності. Корак був щасливий, коли мчав верховіттями великого лісу, глузуючи з дебелих звірів, які завжди мусили нидіти в темряві й тісняві затхлих боліт. Але тут, на відкритій місцині, де розгойдувався всім тілом і клапав вухами Тантор, мавпич мусив ступати по землі — пігмей між велетів. Побачивши, що надходить непроханий гість, величезний слон підійняв хобот і тихо просурмив застережний сигнал. Його слабенькі очі бігали туди-сюди, але досконалий нюх і чудовий слух першими повідомили, що то надходить мавполюд. Табун неспокійно затупцював, лаштуючись до бою, бо старійшина вчув запах людини.
— Мир тобі, Танторе! — вигукнув Корак. — Це я, Корак Тармангані.
При цих словах старий слон опустив хобот, і табун провадив далі свої медитації . Корак пройшов зовсім близько від ватажка, простягнутий хобот хитнувся в його бік і обережно торкнувся смаглявої шкіри. У відповідь Корак поплескав слона по величезній нозі. Роками він приятелював з Тантором та йото одноплемінцями. З-поміж усього населення джунглів він найдужче любив цих славних товстошкірих велетнів, наймиролюбніших і водночас найстрашніших мешканців тутешніх тропічних лісів. Зграбним сарнам нічого було боятися Тантора, але володар джунглів Нума обминав його десятою дорогою. Корак пробирався поміж слонами, слонихами й слоненятами. Тут і там опускалися хоботи, щоб привітно торкнути його, а одне слоненя так обхопило ему ноги хоботом, аж він упав.