Тарзан

Сторінка 9 з 69

Едгар Райс Барроуз

Кала була молодшою дружиною Тублата, що означає "Зламаний Ніс", і дитинча, яке розбилося, було її первістком, бо їй було дев'ять чи десять років, не більше.

Хоч молода ще, Кала була дебела й сильна, являючи собою чудову, добре збудовану тварину з округлим, високим лобом, що означало розвинутіший розум, аніж у більшості її одноплемінників. Вона більше, ніж інші мавпи, спроможна була переживати материнську любов і горе.

Однак це була мавпа, величезний, хижий, жахливий звір із породи горил, але розумнішого виду, що в поєднанні з горилячою силою робило її одноплемінників найстрашнішими з усіх чотирируких родичів людини.

Коли мавпи побачили, що Керчак переказився, то повільно спустилися зі своїх сховків у верхівках і заходилися кожна коло своєї, урваної Керчаковим гнівом справи.

Дитинчата бавились і пустували собі між кущами та деревами. З дорослих хто лежав, спочиваючи, на м'якому килимі мертвої гнилі, що вкривав землю, а хто підіймав уламок гілки й грабався в землі, шукаючи комах та дрібних плазунів, адже то була частина їхнього раціону. Ще дехто лазив по довколишніх деревах, шукаючи плодів"горіхів, пташок та яєчок.

Так минуло близько години, а тоді Керчак поскликав усіх і віддав короткий наказ іти з ним до моря.

Пересувались мавпи по відкритих місцях, переважно по землі, йдучи слонячими стежками, що були єдиними проходами в густо сплетеній масі чагарів, ліан та дерев.

Але серед низьких дерев вони рухалися швидше, перестрибуючи з гілки на гілку зі спритністю своїх менших родичів — маленьких мавпочок. І весь час Кала міцно притискала до грудей мертве тільце свого дитинчати.

Десь за полудень мавпи досягли пагорба, що височів над узбережжям, де стояла маленька хатина. Саме до тієї хатинки й прямував Керчак. Адже багато з його племені загинуло від грому, що його породжувала маленька чорна палиця дивної білої мавпи, яка спорудила це химерне лігвище, і Керчак твердо вирішив: він здобуде цю смертоносну зброю і дослідить усередині таємниче лігво.

Йому дуже-дуже кортіло встромити зуби в шию дивного звіра, якого він звик боятися і ненавидіти! І він уже не раз ходив з плем'ям на розвідку, вичікуючи момент, коли біла мавпа втратить обережність.

Останнім часом мавпи не лише не нападали, але й не потрапляли на очі людині, бо щоразу в таких випадках маленька палиця посилала громову смерть якому-небудь членові племені.

Сьогодні вони не бачили людини ніде, але зі свого спостережного пункту помітили, що двері до хатини відчинено. Повільно, нечутно, обережно поповзли вони крізь зарості до хатини.

Мавпи не гарчали й не видавали диких, лютих криків; маленька чорна палиця навчила їх поводитися тихо — вони боялися розбудити її.

Ближче, ближче підповзали вони, аж поки, нарешті, Керчак наблизився до дверей і зазирнув досередини. За ним стали двоє самців і Кала, яка досі міцно притискала до грудей мертве тільце.

Вони побачили, що дивна біла мавпа простяглася впоперек дерев'яної площини, поклавши голову на руки: на ліжку лежала накрита білим постать, а з маленької дерев'яної колиски долинав жалібний плач дитини. Нечутно Керчак увійшов і пригнувся для стрибка, і саме цієї миті Джон Клейтон несподівано встав і озирнувся.

Від того, що він побачив, у нього захолола кров у жилах: біля одвірка стояло троє величезних мавп-самців, а за ними стовбичило ще багато, скільки — Клейтон не довідався, бо його револьвери висіли далеко на стіні разом з рушницями, а Керчак уже кинувся на нього.

Коли цар мавп облишив пошматоване тіло, що було колись Джоном Клейтоном, він звернув увагу на маленьку колиску, але Кала випередила його і, схопивши немовля, випорснула в двері й видерлася на високе дерево.

Схопивши в обійми маленьке живе немовля Аліси Клейтон, Кала опустила мертве тільце власної дитини в порожню колиску, бо плач живої дитини дістався до тієї основи світового материнства в її диких грудях, якої мертве дитинча не могло сягнути.

Високо серед гілок могутнього дерева вона притисла до грудей немовля, що кричало, й невдовзі інстинкт материнської любові, пануючи в цій хижій самиці так само, як і в ніжній, прекрасній матері людської дитини, подіяв на напіврозбуджену свідомість малятка, і воно замовкло.

А потім голод зсунув краї прірви між ними, і син англійських лорда і леді почав ссати груди великої мавпи Кали.

Тим часом у хатині звірі сторожко оглядали внутрішнє убрання дивного лігва.

Пересвідчившись у смерті Клейтона, Керчак звернув свою увагу на те, що, запнуте вітрилом, лежало на ліжку.

Обережно підняв він край полотнища, але, побачивши тіло жінки, рвучко відкинув вітрило й схопив захололу білу шию своїми величезними волохатими руками.

Мить стискав він пальцями холодне тіло, а потім, здогадавшись, що жінка вже мертва, полишив її і заходився обстежувати кімнату, більше вже не тривожачи тіл леді Аліси та сера Джона.

Першою привернула його увагу рушниця, що висіла на стіні; про цю дивну громову й смертоносну палицю він мріяв довгі місяці, а тепер, коли омріяна річ була перед ним. йому бракувало духу торкнутися її.

Обережно підійшов Керчак до палиці, ладний враз кинутись навтьоки, хай-но вона заговорить своїм глухим, гуркітливим голосом, яким, він чув, вона кидала останні слова багатьом з його роду, хто необережно чи необдумано нападав на дивну білу мавпу, що носила цю палицю.

У глибині звірячої свідомості щось підказувало ватажкові, що громова палиця небезпечна лише в руках того, хто вміє з нею поводитись, одначе минуло чимало часу, перш ніж Керчак зважився доторкнутися до неї.

Натомість він ходив сюди-туди, крутячи головою і не зводячи очей з жаданої речі.

Вживаючи свої довгі руки як підпірки й розхитуючись при кожному кроці всім величезним тулубом, могутній цар мавп ходив узад-вперед, видаючи глибоке гарчання, що зрідка уривалося тим пронизливим виттям, страшнішого за яке в джунглях немає звуку.

Нарешті Керчак зупинився перед рушницею і повільно підняв величезну лапу, але не торкнувся блискучої цівки, відсмикнув лапу й поновив свою швидку ходу.

Можна було подумати, що цим позірним безстрашшям і диким гарчанням звір намагається підбадьорити себе настільки, аби зважитись узяти рушницю в руки.