Засвітіть свічки —Двох дітей звінчати!
Коні нікого не везуть, вони йдуть з порожніми саньми ззаду, додаючи по ваги походові, але дівчата співають так, ніби коням страшенно важко:
Чи чуєтеся, коники, на силу?
Чи довезете княгиню Під ту гору крутую,
Під ту церковцю святую?
А та церковця — святий Спас,
Вийди, попоньку, проти нас,
Звінчай дітки-однолітки В добрий час.
Закінчення цієї пісні для Тараса було цілком несподіване. Мабуть, так співали ще тоді, коли нова релігія не цілком подолала стару, й жерці нового ритуалу ще не заслужили на цілковиту пошану й права на недоторканість особи.
А як не будеш вінчати.
Будуть твої кудерьки тріщати,
Як ото злий мороз надворі,
Так твої кудерьки та на голові.
Це про священну особу отця Григорія так! Ну-ну!..
Після обідні з церкви, мабуть, ніхто й не вийшов, тож церква вже була повна, коли поїзд прибув. А як увійшли ще всі поїзжани, то так зглотилося, що попові й правити було ніяк.
Катрі то одна, то друга сердобольна баба шепоче на вухо — все нагрущають, на розум ставлять:
— Як ото — слухай, дівко, — як ото постелять рушник, так ти старайся — чуєш, дівко, — старайся перша стати на той рушник. Як станеш перша, то все життя верховодитимеш над чоловіком, а не він над тобою.
А друга з другого боку.
— Ти її не слухай. З рушником — то дурниця. А от коли піп руки в’яже, так ти старайся покласти свою руку верх женихової. От тоді уже напевне весь вік буде твій верх.
Катря слухала те все, але приміняти не думала. Вона була горда, ця молода дівчина. "Не хочу ні я над ким верховодити — не хочу, щоб і надо мною хто верховодив. Як будемо любити одно одного, то не треба буде нікому й верховодити..."
І не робила нічого. Для себе. Зате вже для дружок — усе пам’ятала і все зробила. Коли стала на рушнику, а Христя зашепотіла: "Подвинься, сестричко, щоб і я скоро за тобою", — Катря посунулася, й Христя однією ніжкою стала на рушник. Коли, після закінчення обряду, зіходила Катря з рушника, посунула його ногами в напрямі дружок, щоб хоч кінчиком черевичка кожна могла доторкнутися чарівної матерії. І зіллячко поміж них розділила, і руку давала на щастя — ну, все!
Отець Григорій поставив собі за правило при кожній нагоді виступати з поучениями для пастви (все це колись урахується не так в небесах, як у консисторії). Не упустив тої нагоди й тут. Говорив про дикість весільних звичаїв.
— Я знаю: ви всі думаєте, ніби церковний шлюб — то дурниця, а оте ваше весілля, дикунське, язичеське, — ото грунт! Але це все остатки варварства. Пора ж вам нарешті стати християнами! От уже скоро тисяча літ, як просвітив вас святий рівноапостольний Володимир світлом праведної віри Христової, а ви й досі язичники, досі святкуєте язичеські свята, як от Купала й інші, досі вживаєте поганських обрядів. Я ж це певно знаю, що ви зараз думаєте: нехай піп що хоче говорить, а таки основа — весілля. А вінчання — то так собі. Аби піп не гарчав. Ні, це не так. Господнє благословення — от грунт! От основа і камінь усього! Без господньою благословеннятіе може бути істинного щастя.
І так далі. Говорив, аби говорити, бо люди його не слухали. Навіть найбогомольніші були переконані, що основа шлюбові таки весілля, а не вінчання.
Закінчилося нарешті. Піп поблагословив нарід, і всі висипали з церкви. Почалося влаштовування на сани. Хоч воно й недалеко, можна й пішки, але так уже звичай велить.
У великі гарні сани, запряжені добрими кіньми (спасибі сусідам — не пожаліли), посаджено Катрю, старшу дружку й інших видатних осіб весілля. Молодий із Кириком на конях. Решта поїзжан по інших санях (теж добрі люди подбали, нехай їх Господь нагородить).
Та як гримнула музика! Та як заспівали дівчата! Та як приударив дядько Митрофан веселенької на дзвіниці — так хіба ж так? Йому не плачено за це, його й не просив ніхто, а він ото сам, просто від серця.
А дівчата каверзні як були близько церкви, так співали:
Ой дякуймо попонькові,
Як рідному батенькові,
Що нам шлюб дав І небагацько взяв:
Червоного золотого Від пана молодого;
Литовськую копу За дівоцькую косу.
А вже як від’їхали трохи од церкви, затягли зовсім іншої:
Обдурили ми попа,
Як якого хлопа:
Ми редьки покраяли,
А він думав, що таляри.
Старших нікого не було в санях, то нікому насварити. А баба Явдоха, що йшла мимо, то хоч і грозила костуром, так то байдуже.
А на вулицях народу так хтозна скільки. Та всі виходять з хат, та всі вітають, привітно кивають головами, говорять добрі побажання — а в Катрі серце росте. Нехай бачить Антонова рідня, що хоч ми й бідні, але нас люди шанують.
А музики тнуть. А дружки співають. А дядько Митрофан на дзвіниці одно чеше. Буде сварити піп. Це, скаже, й архирея так не випроважають. Нехай лає! Ой колись, давненько то було, вийшов дядько Митрофан буряки свої копати (там і буряків тих — клапоть у полі). Лопата благенька, то держак візьми та й переломись. Прямо хоч плач! А воно, Катря, ніби мале ж іще було. Та до матері. Й шепоче: "Мамо... я збігаю..." А мати: "Про мене". А воно тоді: "Дядечку Митрофане! Де ваша лопата друга?" — "О-ой далеко, дитино! Аж дома". "Нічого. Я побіжу". І побігло... Само ж! Ніхто його не посилав...
І дядько Митрофан дужче сіпає за посторонки, дрібніше вибива. Йому й видно з дзвіниці, що отець Григорій стоїть в ограді та грозить патерицею. Грози, грози, — я все одно не бачу!...
Лети, лети, соколоньку,
Та й поперед нас,
Неси, неси вістоньку Батеньку од нас,
Що вже його дітки звінчані:
На білому рушничку стояли,
Золотії перстеники міняли.
Чим ближче до двора, тим більше народу. Уже коні ледве протискуються, а коло воріт і зовсім стали. Та й ворота зачинені. От тобі й маєш! Свашки затягають:
Не до свата ми заїхали,
Бо тут ворітечка позачинені І замками позамикані.
Стій, зятю, за воротами!
А на зятя та метіль мете,
А на зятя дрібен дощик іде.
Ворота не одчиняються. Нарід гомонить. Підсміюються з таких гарних гостей, що їх навіть у двір не пускають. Свашки тоді дошкульніше:
Пишна теща, пишна,
Проти зятя не вийшла.
Чи у неї кожуха немає...
Чи вона чобіт добирає,
Ой чи вона латки латає,
Що вона зятя не вітає?
Ворота одчиняються. На воротях мати Катерина. Вона у вивернутому кожусі, бо мохнате — символ багатства. Обсипає молодих вівсом, зерном, маком — бо то все ознаки достатку.