Кирик зразу ж виявив охоту женитися й приставав до дівчат, чи не піде яка за нього. Охочих не знаходилося. Тоді він учистив гопака, сам собі підспівуючи:
Ой, дівчата, го-го-го!
Прийміть мене голого.
Я сорочки не маю,
А женитися гадаю.
Ні сорочки, ні штанів —Тільки торба сухарів.
Та ще й патлі трясуться,
А в них воші пасуться.
Коли б мені до якої допитатися —Чи не дала б гребінчика розчесатися?..
Присутні в хаті молодиці згорнули сорочку в трубку, перев’язали лентами, а за ленти повтикали барвінку, квіток. Дівчата приспівують до сорочки:
Шила Катруся сорочку
Білими рученьками,
Дрібними стежечками.
Випрала на тихім Дунаєньку,
Висушила на буйних калиноньках,
Перекачала на тисових столоньках.
У суботу її скінчила,
А в неділю післала Вбратися до шлюбоньку У щасливу годиноньку.
Молодиці принесли гілку з трьома пагонами, прикрасили її лентами, барвінком, квітками. Між ті пагони поклали сорочку, а внизу гілки прив’язали хустку. І це не була собі просто хустка, а ніби лист від молодої до молодого.
Тарас дивиться на те все з цікавістю. Нараз підходить батько й каже:
— Одягайся! Одягайся скоріше — поїдеш у Зелену...
Тарас заблимав очима, не розуміючи зразу. Потім утямив і миттю вбрався. Вибіг надвір. Батько кінчає запрягати коня. Тарас питає:
— А хто буде правити? — Длятіього це найважніше.
— Та хоч би й ти. Дорогу знаєш?
— Ов! —1 цим було сказано все.
— Сідай. На тобі віжки. Ти ж дивись: що другі будуть робити, те й ти.
З хати вийшов Микита (і знов Микита!.. Аж досадно). В руках у нього ота гілка з сорочкою. Коло нього Семен, здоровий парубок. Цих двоє сіли у сани до Тараса, а Кирик із своїми товаришами сів до других саней і зразу ж погнав уперед. Тарас зацмокав, засмикав — і собі. Услід неслася пісня:
Посланці-посланчики!
Не бавтеся довго,
Вертайтеся борзо.
Горілці не радуйтеся,
Ніченьки не ночуйте,
Сорочку віддайте І назад вертайте.
Вилетіли на вулицю. Тарас огледівся — нема батога. От досада!.. Бо нашій кобилі як дай батога, так вона й чорта пережене.
Тарас знов зацмокав, засмикав, маючи на меті перегнати Кирика, але Семен поклав Тарасові руку на плече.
— Не треба, нехай їде...
Ну, як нехай, то й нехай — значить, нащось так треба. Тарас почав держати рівний біг, щоб не одставати од Кирика.
Морозний вітер приємно бив у лице. З-під копит іноді бризкало снігом, і тоді треба було обтиратися рукавом. То там, то там на воротях бачили кого з селян — усі привітно усміхалися й махали руками: їдьте, мовляв, на здоров’я. А хто то й кричав щось, тільки Тарас не міг розібрати що.
От уже село ззаду. Семен устає на санях і, приставивши ребром долоню, кричить:
— Кирику-у!.. Дай закури-ить!..
Кирик у відповідь тільки махає рукою — відчепись, мовляв.
— Чортів Кирик, — бубонить Семен. — Ану дай...
Це вже до Тараса — і отим образливим для всякого хлопця рухом відхилив ліктем Тараса й узяв віжки. Лівою рукою перехопив далі, а правою почав крутити кінцем віжок у повітрі й кричати:
— Ану, ряба, солова, пиката, мордата! Ану, ану! Підтягнись, чортова шкапа!..
Кобильчина витяглася скільки духу, але й Кирик не ликом шитий. Він
кричить, як недорізаний.
— Ой, рятуйте!... Розбійники! — А сам мало того, що жене коня, а ще й забігає саньми: Семен управо — й він управо, Семен уліво — і він уліво. Семен плюнув.
— От чортів Кирик! І передав віжки знову Тарасові. Кобильчина зразу звільнила біг. Кирик почав видимо випереджати.
Тарас намагався підогнати кобилу, тріпав віжками, ньокав, але вона його не слухала. Дуже вже напружилася перед тим і тепер ледве одводила дух. Та й Семен нахилився до вуха й крикнув:
— Не треба. Нехай їде...
Тарас розцінював це як звичайні перегони, а воно, показалося, мало інший зміст. Коли сани підкотили до двора Красицьких, там уже стояв, часто поводючи боками, запінений кінь Кириків, а коло дверей хати стовпилася сила народу та всі з палюгами. Вся ця гурма закричала, вимахуючи дубцями:
— Бий їх, таких-сяких синів! Забирай кобилу!.. Давай їх пов’яжемо! Це приблуди якісь!..
І це було так серйозно, що Тарас спочатку ізлякався. Але потім бачить, що Микита не боїться, Семен не боїться... Семен щось і собі кричить, Микита теж подає голос.
А далі то Семен уже витягає зброю: пляшку з пазухи. Починає частувати. Настрій міняється. Крики лагіднішають. Вже чути:
— Мо, таки їх пустити в хату, га? Мо, й справді вони люди гарні...
Але знаходяться й непримиримі.
— Як їх пускати? То якісь вирвиголови! Хоч би в їх яке письма було.
— Письмо? А чого ви раніше не сказали? Аякже! Письмо — у нас єсть... Це Семен.
— А де ж воно? Ану показуй!..
— А ось! Ану, Микито, читай...
Микита бере хустку однією рукою й читає: " Від панни бранської да пана бранського письмо..." Але Йому не дають продовжувати.
— Що він там чита? Там такого й немає. Він до школи не ходив, то де ж йому знати? Дайте Кирикові — він у нас сильно грамотний.
Микита відв’язує хустку й передає Кирикові. Той розправив вуса, кахикнув кілька разів, мов справжній дяк, і почав:
— Премудро-о-ость!.. Як я поперед батька народився, так я на трьох жінках женився. Перша жінка була в мене Сохья, то вона три роки сохла, а на четвертий якось на бік перевалилася та й переломилася. А я її валом ізшив та й ще три роки з нею жив, поки таки нарешті покохав. Оженився вдруге й зажив до-обре! Я живу в хаті, а жінка в клуні. І так вона за мною тужила, що з тої туги й ноги витягла. Довелося третю брати. Але й з тою нещастя. Дав нам Бог гарний урожай! Наїлася моя жінка хліба з остюками. Остючина десь уперла, та з того вона й померла...
Регіт не втихав під час того читання, а вже наостанку то гримотіли так, що й Кирика чуть не було.
Письмо признано правильним, отже послів можна пустити до хати. Еге, так тепер Семен не хоче.
— Ви, — каже, — дайте нам п’ять світлиць, бо ми посли не простії. А в світлицях щоб усього було по багато: і їсти й заїсти, і пити й запити. І виспатися! А для коней щоб були стайні, овес, ячмінь — усе чисто!
— Ов! Це ви стільки наговорили, що ми й не згадаємо того всього.
— Так нехай ваш писар запише
Кирик уже готов. Розчистив майданчик на снігу й палкою рисує сороміцькі фігури. Дядьки регочуться, баби спльовують.