Он уже чути — їдуть!.. Он уже чути, як дзвенять дзвінки на конях, кричать бояри, музика грає. Гей, летить князь по княгиню! Не "ддадуть — силою вхоплю, мат-тері його сто чортів!"
І дівочі серця тремтять радісно. І цей трепет, ця солодка тривога відбиваються у пісні.
Дівчина виходить за ворота й заклопотана скрикує:
"Ой матусенько, моя рідная! Що то воно в полі кіньми грає?" Мати відповідає, що то ж твій, дочко, суджений... з боярами.
Ой сховай же мене, моя матінко, в себе За три гори кам’янії!
Та укрий же мене... моя матінко, в себе Моїми та віночками,
Та обсади мене, моя матінко, в себе Вишнями та черешнями!...
Віночками, дівочою честю недоторканою хоче оборонитися. На пошану перед вікном тим надіється. Даремне сподівання. Сюди й їдуть, власне, по те, щоб вінок той зірвати...
Звуки й гомін наближаються. Затих дівочий спів у музикальній непокоючій паузі. Старша дружка спішно виводить Катрю з-за столу й ховає у сінях у кутку. Символ останньої спроби рятунку.
А надворі вже одчиняються ворота. Напереді Антін конем верхи. Ех, і козак же з нього вийшов — прямо задивитися!...
Коло Антона Кирик, теж на коні. Ще й нагаяка в руці. Далі музика, свашки, світилка і весь рід. Усю Зелену Діброву з собою забрав!..
Музики ріжуть — аж струни кавчать. Свашки витопують по снігу дрібно і ще дрібніше витинають словами:
А в нашого пана свата Та горох не толочен,
Горох,горох!
Та горох не толочен...
Горох, горох!
Та горох не толочен.
Ой нумо, пане свате...
Та горох молотити,
Горох, горох!
Та горох молотити,
Горох, горох!
Та горох молотити.
Ой будемо, пане свате,
Та горілочку пити.
Горілочку, горілочку!..
А дружки аж у віконечка виглядають! Ану-ну, що воно там за свашки із Зеленої Діброви?.. Ану хто кого передзявкає?..
А поки що затягають пісню, якій, мабуть, і самі ціни не знають.
Там... де зозулечка гніздечко звиває раненько,
Там соловейко кругом неї облітає, рано, рано!
Де зозулечка гніздечко звиває раненько...
Там, де Катруся віночок звиває раненько,
Там Антінко кругом двору об’їжджає, рано-рано...
Де Катруся віночок звиває раненько...
Там, де Антінко кругом об’їжджає раненько,
Там у тестів у двір заглядає, рано-рано.
Де Антінко кругом об’їжджає раненько.
Там, де у тестів у двір заглядає раненько,
Там дівчину Катрусю питає... рано-рано...
Де, в які дні, серед яких хат, устами дівчат яких творилися такі пісні, — хто може сказати?
Антін скочив з коня й підбіг до саней. Висадив під руки свою матір. Свашки дали їй у руки свічу-тройчатку й засвітили.
Антонова мати йде повільно. Підійшла до хати й стала правою ногою на сінешний поріг.
З хати показалася Катерина, теж із свічкою, й теж стала правою ногою на поріг. Свашки співають:
Та до мене, сванечко, до мене!
І в тебе свічечка і в мене,
Зложимо свічечки до купи,
Заведемо дітей до хати...
Поцілуймося, свашко,
На сінешнім порозі,
На лютому морозі...
Обидві матері цілуються й складають свічі докупи. Вогонь — символ життя. Відтепер два окремих життя зложилися в одно.
Всі йдуть до хати. Кирик узяв нагайку до рота й трубить, як у трубу. Веселий старший боярин попався — де його й видрав такого Антін?
Дружки переморгуються... починають. Злегенька ще, делікатно:
Ой ви, бояре,
Та яснії соколоньки,
А чого ви до нас не рано Та й приїхали?
Може, купували
Коники воронії?
Може, набирали Жупаники голубії?
За своїх бояр оступаються свашки. І теж і ще делікатненько. Ще зубів не показують, не випускають пазуриків. Кажуть, що ніде бояри не бували, нічого й не купували.
У нас коники у дворі Посідлані стояли,
У нас жупаники в скрині Пошиті лежали.
Дружечки своєї:
Де ж ви, бояри, волочилися,
Що до нас опізнилися?
Чи сіно косили,
Чи хліба просили?
Чи в соломі спали,
Що вам миші й вуха пооб’їдали.
Свашки відповідають, знов таки делікатно, що коли й було деяке спізнення, то воно сталося тому, що у молодого дуже гостинна ненька. Це вона забарила всіх ласкавими словами, годувала білими калачами, напувала солодкими медами.
Дружки тому не вірять:
Ой щось ви, бояри, забарилися!
Мабуть, од собак боронилися,
За плоти чіплялися...
То вам жупани подралися.
Свашки цілу ніч не спали,
Вам жупани латали.
Гості сміються. Підбадьорені дівчата підіймають на тон вище:
Мабуть, ви, бояри,
Самі пішки йшли,
Молодого та в мішку несли.
Молодого ноги стирчали,
А на його собаки гарчали.
Кирилівська сторона гримнула сміхом. Осмілені, дівчата ведуть далі:
Ой бодай тебе, князю,
Із своїми та й боярами!
Старі та вусаті,
Як миші, хвостаті.
А старший боярин, як болван,
Витріщив очі, як баран,
Гонтами голова збита,
Скіпками борода зшита,
Личком підперезався —В бояри прибрався...
Цього вже свашки не спускають:
Ой бодай тебе, княжно,
Із твоїми та дружками!
Сидять по застіллю,
Як жаби по затинню...
О-о-о!.. Це вже таке, що не можна простити, й дружки обрушуються все на тих же нещасних бояр:
Розкотився горох на долині.
Ваші бояри як свині:
В хату поналазили —Щоб їм очі повилазили...
Того вже занадто — і свашки у відповідь:
На березі раки.
Брешете, дружки, як собаки!
За стіл позалазили —Це вам очі повилазили...
А-а-а!... Так ви он як? Ну, підождіть же, — тепер буде всім на оріхи: Світилка — шпилька При стіні,
А сваха — бурлака У хліві,
А бояри — підсвинки Під хлівом.
Молодії дружечки...
Як отії квіточки,
За столом.
А свашки — німашки...
Дайте їм води пити,
Щоб уміли говорити.
Лайте їм хліба з’їсти,
Щоб уміли відповісти.
А ото що за ворона Стоїть у порога?
Руки розхавила,
Рота раззявила.
Ото женишище —Як горіле днище!..
Регіт покрив останні слова. Побідили дружки!
Але як вони не гордяться своїм місцем за столом, а доведеться уступати —молодий із своїм родом за стіл іде. Сідає Антін, його батько, мати, потім рідня — хто може поміститися. А дружкам усе кортять свашки — не можуть вгамуватися й чіпляються до них:
Чи всім свашкам місце є?
А котрій немає,
Нехай на помийницю сідає,
Помиї нехай сьорбає,
Зо дна гущі досягає.
Що ж, усякому терпінню, навіть ангельському... буває кінець. Прийшов кінець і терпінню свашок:
В лози, бояри, в лози,
Рубайте занози:
Будем дружок запрягати,
На тютюн орати,
Бо дружки череваті...
Це є таке повір’я: як під тютюн зорати череватою кобилою, то гарний уродить.