А потім, не змовляючись, не зкивуючись, не зморгуючись, заспівали. Стрійно та лагідно. І пісня їх була повна поезії, повна особливих, небуденних слів, але те й не дивувало нікого. Бо це ж вони й творці були тієї пісні. їх матері, баби й далекі предки. І так природньо було думать, що інакшої пісні й не могли вони утворити, ці гарно вбрані дівчата.
Пісня їхня була від імені засватаної дівчини. Та дівчина говорила, що якби вона знала, в яку сторону буде засватана, то скувала б собі золоті крильця й полетіла б звідати чужу сторононьку. А особливо хотілося би їй подивитись —який то буде чужий батенько: "Чи він добрий, чи він добровірний, чи він такий, як мій рідний..."
І виходило, що й чужа сторона: гірша, й чужий батенько теж. У рідного батька, хоч кругом гори, але вільно всюди ходити. А у нерідного батька хоч і рівно довкола — але не можна піти, куди схочеш. У рідного батенька живучи, хоч і піде куди дівчина, хоч і забариться, але, вертаючись, не почуває страху, не лякається докорів. А у свекра як піде куди, то, хоч і не забариться, вертаючи, а все серце неспокійне: чи не лаятимуть?
Катерина підходить до дівчат, просить випити й закусити, а вони замість відповіді дякують піснею. А потім нараз вдарять весело, мов дзвіночками задзвонять:
Ой гороше, гороше,
Сіяно тебе хороше —При долу, при долиночці І при ясному сонці.
Ой Катрусю ти, Катрусечко,
Сватаєм тебе хорошенечко —При роду, при родиночці І при ріднесенькій неньці.
І пісня за піснею розцвітають, мов квітки, в убогій цій хаті й приховують, скрашують убожество. Чарами поезії претворялася бідна хата в золоті хороми із тисовими столами, дубовими лавами. А по тих столах виноград і заморські напитки в злотокованих чарах, князь із княгинею в пишних уборах. У князя навіть кінь срібні підковки має! А в княгині ясна зірка в лобі світить.
І радісно всім оцим простим людям купатися в тій красі й перестати хоч у пісні чути себе рабами.
II
Це сватання зовсім перевернуло все життя в Шевченковій хаті.
Насамперед тиха оселя перетворилася наче в торговицю якусь. Баби не переводилися. Тут і сусідки, й родички, й уся близька та далека жінотва, Рукава у всіх позасукувані, обличчя заклопотані, і всі вони галасують, бігають, турбуються, перекоряються, регочуть.
А Катря... Простіше було би сказати, що Катрі зовсім нема. Скажуть їй: піди туди, стань отак, повернись, поклонись — і вона усе те проробляє з якимось
застиглим виразом не то переляку, не то здивування на обличчі.
Тарас пішов у школу... але вчитель одпустив його до-дому. Так і сказав:
— У тебе весілля в хаті. Поки не відбудеш — можеш не ходити до школи.
Коли Тарас вернув до хати, там уже було повно дівчат: Катря наскликала
"на батьків курінь" — ліпити вареники.
Сміху, реготні — аж стіни танцюють!
Почали ліпити вареники для бояр "із підманою". Одна покладе хріну, друга солі, третя муки, оріхових шкарлупин, цибулі, а то й тріску. Приказки й приговори, мов струмки іскристі, бризкають доокола. Пісні родяться самі: зазвучать — забринять, тільки що розслухаєшся, а вона й урвалася.
Тарас сидить у кутку зачарований. Він ніколи не бачив весілля так зблизька, ніколи не чув такої сили пісень. Ані одної хвилини порожньої, щоб без пісні.
Аж ось почулися звуки музики, гомін і тупотня. Тарас вибіг з хати.
Повен двір людей — це прибув рід молодого. Музики ріжуть, баби й бояри танцюють. Та й з дядьків який заохотиться.
Серед бояр перед веде Кирик. Так його звуть усі — Кирик. Заводіяка та чудасій між парубоцтвом, як ото дядько Свирид між мужиками. Він і немолодий уже, сказать, але такий жвавий та меткий, що аж шкіра на ньому горить.
От і зараз. Танцює "по-жаб’ячому": витягає ноги, надимається. А потім скакує нараз і починає показувати, як танцюють у Московщині. Він робив там довший час, то й понабрався їхніх пісень, приказок.
Антін не той уже блідий парубок, що був учора. Аж повищав наче.^Краска грає в лиці. Висока шапка, чорний вус. Як ходить, то голову гордо триває. Мов полковник перед своїм полком, так він між своїми боярами.
Староста виходить із хати, кричить:
— Гей, люди добрі!.. Пускають нас, спасибі їм, у хату! Ідіть усі — є що їсти й пити!..
Музика гримнула дужче. Попереду йдуть батько й мати молодого.
Вони, кажуть, заїжджі люди. Чи то шляхтичі якісь давні, чи хто їх знає, а тільки чимось відмінні від тутешніх людей. Вони мужикують, як і кожний, а от щось та не так. Десь гудзик інакше пришитий, десь хустка не туди кінці держить.
Вони, сказать правду, були проти женіння сина із такою харпачкою, як Катря Шевченківна. Вони були певні, що їх Антін зможе знайти собі куди багатшу дівку. Але Антін затявся: як не оцю, то ніяку.
— Чим вона тебе причарувала? Ні зросту, ні виду. Та ще й гугнява.
— А для мене так кращої й у світі немає.
Скріпивши серце, погодилися, але там, усередині, щось зосталося. От і тепер. Неначе всі слова вже сказані, всі кінці одрізані, повороту нема — а від сватів усе йде якийсь холодок.
Ніби й не дивиться нікуди старий Красицький — а все бачить з-під прищулених очей і іноді ледве помітно й похитає головою: не такої Антону судженої сподівалися...
На щире й сердечне запрошення Шевченків відповідає гречною, але холодною подякою. І взагалі тримається так, мовби кожним рухом говорить: "Хоч я з вами п’ю й гуляю, але ви кожної хвилини мусите пам’ятати... хто ви й хто я..."
Може, воно так і не було в дійсності, але всім так здавалося. І тому, коли
Кирик вибирав хвилину і, стоячи за старим Красицьким, витягався "у хрунт", вилуплював по-баранячому очі й прикладав розчепірену п’ятірню до виска —громада охоче, хоч і в рукава, реготала.
В хаті миру — як він тільки тут і поміщається. Тараса затиснули в куток і йому нічого не видно. Чує тільки співи дівчат, регіт після чергового викрутасу Кирика, балачки доокола себе.
Згодом удалося йому протиснутися до лави й стати на ній під самим мисником. Отепер уже все видно.
Перше, що побачив, — більшість Антонової сторони було перев’язано рушниками. І звідки Катря стільки рушників набрала?
Кирик підняв палку.
— Пане господарю домашній! Просимо благословити молодим на посад сісти!