— Ей! Хто там є? — крикнув отець Григорій сердито (вчора приїхав з Вільшаної сильно хворий і рясу волочив за собою). Очевидно, ніхто не обізвався.
— Що це ви співали?
Хлопці трохи осміліли: не достане ж із-за плоту піп! І гаркнули:
— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!
— А що це воно таке?
— Ми не знаємо, — чується з-за плоту.
— Це вас учитель такого вивчив?
— Еге ж що вчитель! Авжеж ніхто!
— А навіщо він вас того вчив?
— Щоб на перше число справити отеє...
Отець Григорій, очевидно, ясно розумів, у чім річ, і з натиском сказав: Передайте своєму дурному вчителеві, щоб він дурниць не затівав, дурницям вас не вчив і взагалі поменше видумув би всячини, а лучче б пильніше приглядав за школою.
І пішов. А потім обернувся ще й додав:
— А я жодних рекреацій не дозволю! Це вам не семінарія!
Хтось із найбільше зухвалих хлопців свиснув, громадка гаркнула сміхом.
— "Не дозволю"!... Ба’ який? А чого б то й не дозволити? Наш учитель не дурний! Ти сам дурнийі!.. Очі завидющі, руки загребущі.
Хлопці були певні, що батюшка їх не чує. А він і справді не чув. А хоч і чув, то вдав ніби не чує.
А з рекреацій так нічого й не вийшло.
XIII
Як не любив Тарас школи, а весна брала своє. Воно й на всіх хлопців впливало: поглядають у вікно, прислухаються до зеленого шуму, і таке воно тоді "тму-мну" уїдливе. А Тарасові найбільше.
Попроситься у Совгиря вийти. Вийде^ гляне туди-сюди.
Сонечко пригріває, село наче аж повеселішало. Он дід Семен сидить за ворітьми, бавиться з онуком. Вибігла невістка. Привітна така та весела, мов справжній янгол до господи злетів.
Підбігла взяти дитину. Схопила, цілує, бо то ж першеньке. А потім, від повноти переживань, кинулася до діда і його аж тричі поцілувала.
Вже й побігла з дитиною до хати, а дід усе сидить, обцілований, копирсає паличкою щось у землі... І хоч не бачить Тарас, а знає, що тихий щасливий усміх блудить зараз по зморщеному обличчі старого діда, а погасле серце відігрівається, може, вперше в житті.
А он хлопці граються на соломі. Мабуть, підпарилася солома, то хтось розкидав сушити. А у ярку за цвинтарем друга купка дітваків — і Тарасові здається, що він чиясь жертва, що він мученик, якого силою змушують сидіти
в клітці, коли надворі так гарно й тепло.
Недовго думаючи, Тарас вирішує скинути з себе оті незримі кайдани й чухрає прямо у ярок. З поривом, інтенсивно вмішується в гру, ніби хоче одразу винагородити себе за довгий піст.
Совгирь, не бачачи досить довго Тараса, розуміє в чім річ і посилає двох псалтирників привести втікача. Ті йдуть з охотою, бо й їм цікавіше побігати на просторі, ніж сидіти в душному класі.
Розпочинається полювання. Щоб не бути поміченими, псалтирники розділяються й заходять до ярка з двох різних боків. Прихиляються, прокрадаються, але все ж врешті хтось із хлопців їх помічає й кричить не своїм голосом:
— Тарасе!.. Тікай!.. Школярі!..
Тарас ірвонеться бігти, але ж бо й посланці знають своє діло — і от, дивись, уже який насідає на Тараса, мов шуліка на курча. Тут підскакує другий, і Тарас торжественно доставляється до школи.
А там... там уже самі знаєте, що буває. Бо хоч Тарас і герой, і любимець, але своє дістане справно, не бійсь. Совгирь битиме не зо зла, а для порядку, добродушно приговорюючи при тім:
Rozczka, jako duch swiety:
Kosci nie pzelomi,
Ale rozum bardzo w qlowe wgoni.
Хоч Тарас ніколи не міг зрозуміти, як це розум до голови може попасти через таке мало пристойне місце та ще й положене так задалеко.
Втім заняття скоро припинилися. Село літом потребує багато рук, отже все, що тільки представляє собою хоч яку-небудь фізичну силу — все йде в діло. Мале, що тільки само ледве здибилось на ноги, вже доглядає ще меншого; старе, що готується сходити в могилу — хоч на горобців кишкне. А решта — з повною нагрузкою. То пастушки, то погоничі, то попольнички, то в’язальниці — всякому діло є, всяке за роботою.
Тарасові нічого пасти, він вільний до деякої міри це літо, і воно, мабуть, було найщасливішим у його житті.
Перші дні свободи тільки ходив,.розкошував та, мов губка воду, всмоктував у себе всі враження зовнішнього світу. Саме всі, бо там не було ні малих, ні великих, ні важних, ні неважних. Мов по зачарованому царству ходив і примічав, і дивувався.
Іде понад своїм отим потічком. Бував на ньому сто разів, але так, щоб далі відійти, ще не доводилося. А тепер прийшов на такі місця, яких іще не знав досі, і здається йому, ніби попав у далеке якесь невідоме царство.
Дерева з незнайомими контурами, береги потоку, трава по них — все це нове, вперше бачене. Калина, а на калині гніздечко. Мабуть, солов’їне. І чого воно солов’ї в’ють гнізда низько? Ну, й звило б собі повисоку де — хлопці б не достали...
А як же ж гарно співає соловей! Слухав би день і ніч. Особливо уночі. Тихо... вітрець війне тихенький... крикне нічна птиця, аж дібровою луна піде... сонне листя обвисне на тополі... ледве прошелестить під подувом вітру... на небі місяць таємний... високо-високо... іде, княжич, оглядає свої володіння. А соловей співає...
Минає ніч... десь сонечко на схід уже перекотилось... ясніє небо... день іде!.. Вже невсипущий пастушок погнав корів, дівчата вийшли до потоку... Хвилина ще — і сонце встало, і все навколо засміялось... верба трухлява над водою, потік, і роси, і гора...
...І забуде Тарас, де він. Коли оглянеться, опритомнівши, не одразу пізнає... І тільки потім освідомить, що це долина, потічок, калина над потоком, а на калині порожнє солов’їне гніздечко — і більш нічого. А так неначе побував у зачарованому царстві.
Піде далі, плутаючися малими ногами у високій траві, а в серці щось співає, дзвенять незримі струни, барви міняться... Від цього маненького тіла мов сто рук яких простягнулися в усі сторони світу й ловлять благосні дари природи і неба оцього блакить, і спів солов’їний, і людську мову, і голос століть. А там десь, у незримих і незміряних глибинах душевних, єднаються всі ті звуки і фарби, перетворюючись у майбутні гімни природі, всесвітові, космосу, а в тих співучих гімнах тисячолітні сльози і радість нова... і люди... і сонце... і Гонта в батьковім переказі... і пастухи, Оксана, церковні образи, і спів, довгий і далекий сум в блакить повитої могили степової...