А Тарасові якісь категоричні імперативи причинили стільки мук. І нікому він не казав про свої переживання і ніхто ніколи про них не довідався. Тільки книжка в грубій зеленій оправі так і зосталася предметом прагнень Тараса —цілком платонічних: от би подивитися!..
Та що ж... На світі "все йде, все минає" — минуло й самоїдство Тарасове. ЗрГвноважився, повеселішав і знова увійшов у події шкільного життя. Воно його захоплювало. Те, що наука давалася йому легко, те, що він одразу міг запам’ятати вірша, міг намалювати що завгодно, і те, нарешті, що учитель і помітно й непомітно виділяв його з гурту — те все підбадьорювало, ворушило нерви, і Тарас іноді чув себе навіть щасливим.
Субітки, правда, трохи псували лінію, але й вони проходили порівняно легко: раз тому, що Тарас звик, а друге й тому, що Совгирь бив свого улюбленця тільки для форми.
А в селі сталося дві події колосальної ваги: у корчмі змінився шинкар, а в церкві піп. Спочатку скажемо за корчму.
XIII
Ряд літ шинкував у Кирилівці Янкель. Громада звикла до нього, він звик до громади, й жили обидві сторони в злагоді. Янкель не надуживав своїх орендарських прав, не лазив по людях, не трусив "дешевої" горілки. Коли хто з дядьків і дістав там кварту-другу де на стороні — Янкель не робив з того питання й дивився крізь пальці.
— Громада годує мене й мої діти, то навіщо я маю сваритися з громадою? —казав у таких випадках. І громада це цінила й теж не надуживала. Хіба іноді хто прикупить на стороні при якім случаю — для весілля, скажім, абощо, а то беруть у Янкеля. Словом, стосунки між селом і корчмою були відповідно гармонійні.
Це було видно зразу. Янкель і сам любив пожартувати й розумів жарт, тому у корчмі завжди було весело. Особливо любив жартувати із Янкелем Совгирь. Правда, не завжди ті жарти були делікатні, але того ні та ні друга сторони не помічали.
Нападеться, часом, Совгирь, ніби Янкель розбавляє панську горілку водою.
— Мішаєш! Мішаєш " ти вже мені не кажи! Мене, брат, не обдуриш! А знаєш що вам, ліющим воду у вино, сірич у горілку — знаєш, що вам на тім світі буде? Знаєш, що про вас святе письмо говорить?
Янкель сміється неголосно. Він завжди потихеньку сміється.
— Ні ваше ні наше письмо о тім не говорить.
Ваше, може, й не говорить, а наше говорить. Наше писаніє про нас, трункових людей, дбає, ти не кажи!
А вам ся тоє звіщаєть,
Же вас гнів божий ожидаєть,
Поневаж у вино воду мішаєте І Богу кріпко-кріпко тим согрішаєте.
А то нападеться часом ніби у Янкеля вивіска неправильна.
— Чим же вона неправильна?
А тим, що ти свою вивіску намалював на старому образі Миколи чудотворця. А образ узяв із церковного горища — думаєш, ніхто не знає?
Вивіска була собі як вивіска: на старій дошці було написано:
"Трактовая корчма помещика В.Энгельгардта".
Половина літер злізла, розпливлася, перетворилася у якісь розляпані фігури і, маючи добру пайку фантазії, хоч би, скажім, таку, яка потрібна, щоб на місяці побачити Каїна й Авеля"можна було й на Янкелевій вивісці побачити не тільки Миколу чудотворця, а й Варвару та сорок мучеників.
То от коли Совгиреві приходила фантазія, він починав грозити Янкелеві, що стягне колись вивіску.
— А тоді знаєш, що тобі буде? Живого спалимо на вогні!
Жарт був крутий, совгирівський, але все ж був жарт, і Янкель відкликався теж жартом.
— Ну-ну! Тільки руш таблицю — так і посунеш у Сибіряку!
Іноді, для різноманітності, Совгирь починав фантазувати, як то він підпалить корчму і то саме в шабаш, як то вона горітиме синім полум’ям, а Хайка буде витягати бебехи, а пір’я летітиме кругом. Картина виходила яскрава. А при тій оказії розказував, як він, Совгирь, трохи не потрапив живим на небо на зразок Ілії або Єлисея.
— Це як я жив на кондиції... Одлучився я раз із села в хутори — діло там було одно... Іду назад увечер, доходжу до могили — там із хрестом могила була на полі — коли глядь! Небеса розверзаються і звідти ясність така б’є, що й сказати не можу. Упав я ниць і глаголю: "Не достоін єсмь, Господи, узрєті славу твою"... А сам так і трепещу весь. Коли глянув — аж то корчма у селі горить.
Дядьки сміються.
— Це ти, Совгирю, на хуторах у куми, мать, хундамент добрий заложив, що тобі корчма за царство небесне показалася.
І от ця гармонія корчми з селом нараз скінчилася. До відома Янкеля в один прекрасний день було доведено, що він не арендатор більше у Кирилівці, а що всі шинки у пана Енгельгардта заарендував якийсь новоприбулий єврей Майорка. Сам Майорка буде жити десь у місті, трохи чи не в Звенигородці, торгуватимуть
його прикажчики, а він буде тільки грошики потягать.
Янкеля це приголомшило. Він був давній арендатор у Енгельгардта, арендні гроші завжди вносив точно, у панському дворі завжди давав усім кому треба, отже міг сподіватися, що його хоч сповістять наперед приятелі. І от так, одразу.
Кинувся Янкель до Вільшаної — там йому кажуть, що ми й самі нічого не знали.
— Пан же в такі дрібниці не входить, ми самі розпоряджалися і було добре. А тепер ми нічого не знали. Бо Майорка приїхав прямо до пана, предложив йому віддавати корчми не поодинці, а зразу всі віддати йому, Майорці, відвалив одразу панові гроші, підписали контракт — і квит. Ми зосталися зовсім у стороні й нічим тобі помогти не можемо.
Побіг Янкель до кагалу. Все ж, як-не-як, свій у свого перебиває гендель. Це не годиться, й кагал мусить оступитись. Тим більше, що Янкель тутешній, а то приблуда якийсь, хтойзна звідки.
Але й у кагалі було, очевидно, погоджено. Янкелеві говорили натяками й давали до зрозуміння, що краще це діло кинути.
— Ти пожив, заробив — дай же й другому заробить.
Та вже від сторожа при синагозі цілком конфіденційно довідався Янкель, що ліло справді програне. Майорка — це багатий єврей, приїхав відкілясь із Литви чи що. Забирає корчми не тільки у Енгельгардта, а й у других поміщиків — словом, хоче повести діло на широку ногу. І дав він, кому треба, персонально, а окрім того записав значну суму на синагогу, а окрім того пообіцяв, що, як йому Бог поможе й гендель буде йти добре, то він щороку даватиме таку саму суму на синагогу й інші кагальні потреби. Словом, діло зроблено чисто й завернути його назад річ неподобна. Янкель упав духом.