Кого він тут згадував, з ким полемізував перед учнями, для хлопців так і зосталося "темнотов во облацех воздушних", як любив повторяти сам Совгирь.
А Совгирь уже покотив згори, бажаючи цілковито знищити учнів безоднею свого знання.
-Magna supreme tonantis virginum princeps!
Розумієте? Ха-ха!.. Hi чорта ви не розумієте, бо то треба знать. Magna, magnus — великий, велика... genetrix — родителька, мати і... і так далі, ібо сказано: не мечітє бісєра перед свіньями — да не попруть його ногами. А вони й поперли, га-га-га!..
І тут же підперся в боки й затанцював:
Nic nie ma swiat statecznego Jedno gorzej od drugiego —Qorzaleczka grunt!
Qorzaleczka grunt!
Учні реготалися. Совгирь дивився на них посоловілими очима й мурмотів:
— Посмарувати б вам кажному пекарню кіями, тоді б ви всі знали, як з учителя сміятися.
Потім нараз випростався й крикнув громогласно:
— Марш додому! Сьогодня навуки не буде, бо я п’яний!
Дітвора з реготом вилітала з хати. Вилетів і Тарас. Так скінчився перший день його науки.
III
Наступного дня Тарас вже охотно біг до школи. Показалося, що наука зовсім не була страшною річчю. Тарас міг би сказати, що цілком навпаки. Особливо йому подобалося, як учитель танцював.
Але сподівання Тараса, що сьогодні може буде ще веселіше, не справдилися. Насамперед зразу кинудося-в очі, що вчитель сьогодня тверезий. Не так, сказать, тверезий, як... не п’яний.
Окрім того, видимо, він трохи недомагав, а тому досить часто одлучався до своєї хати й вертав звідти веселіший.
На столі, зауважив Тарас, лежали "Граматки". То було ще насліддя старої школи, тому були всі страшенно потріпані.
Тарас заглянув до одної. Заголовні букви були видрукувані кіновар’ю. Весь текст був видрукуваний товсто, на великому віддаленню літери од літери й рядок від рядка. Хоч і дорогий був папір в старовину, а от для дітей його не жаліли.
Окрім букварів, примітив Тарас на столі купку якихось помережаних гарненьких паличок.
— Це стимбулка, сірич указка! Оце я вам даю каждому сьогодня так, а завтра кожен з вас повинен принести мені за стимбулку по гарцю пшона або по курці. Зрозуміли? Як принесеш, то стимбулка вже навіки твоя.
Хлопці брали палички й любувалися мереживом. Совгирь показував, як ту стимбулку держати. Коли хто не так держав, учитель покрикував:
— Ей ти, як там тебе! Ти як узяв стимбулку? Так тільки баби костур держать! Бери як слід, отак-о — бачиш? А ти, роззяво, чого штрикаєш у книжку? Так тільки паничі виделкою курчат за обідом штрикають!
Дехто з хлопців пробував пирхнути сміхом, але Совгирь так крикнув, що у всіх пропала охота сміятися.
— А тепер дивіться! Оця-о розтопиряка, оця-о — називається АЗ.
Совгирь так викрикнув це слово, мовби справді він був полковником
запорозьким й командував на рівнині десятьма тисячами душ.
— Повторяйте за мною — АЗ.
Хлопці загули нескладним хором.
— Се єсть перша літера абецадла, від неї бо вся наука йдеть і розпочинається. Придивляйтеся ж добре. Як у нас у школі казали: "аз — били мене раз".
Учні сміялися в ніс, штовхаючи один одного ліктями.
— А оце називається — БУКИ. Оце внизу півбубличка, а вгорі карлючечка —оце вам буде "буки". Як то кажуть: "Аз — били мене раз. Буки — взявши кия в руки".
Хлопці вже одверто реготали, а найбільше Тарас. Рішуче наука зовсім не була страшною річчю!
Далі йшло "віди" — і Совгирь приказував: "набрався біди". Далі "глаголь", "добро", "єсть" — на всяку літеру Совгирь додавав бурсацьку приказку.
Приказки хлопці заучили скоро, а літери — ні, і коли під кінець лекції Совгирь хотів перевірити результати свого труда, то виявилось, що всі приказки хлопці знали, але де "глаголь", а де "добро", розрізнити не могли.
— А коли так — ей ти й ти! — кинув Совгирь на двох старших хлопців. Підіть у садок та наламайте вишневого пруття.
— До Грицька? — обізвалися вибранці. Вони, видимо, вже проходили науку у о.Василя, отже знали, що коли учитель говорить "у садок", то це зовсім не означає, ніби при школі є садок. Не означає також ніякого іншого садка, а тільки садок найближчого сусіди Грицька П’яного.
Школяри притихли. У Тараса завмерло серце. Його ж іще ніколи не били різками. У селян це не в моді — часу забирає багато. Дав запотиличника або так огрів чим — пужалном, істиком — і кінці в воду. А то різати різки, рівняти їх, розкладати жертву, держати та ще, чого доброго, рахувати — ні, то занадто висока культура.
Тарас із тоскою поглядав на двері. Вибравши хвилину, коли Совгирь одвернувся, Тарас зірвався з лавиці — й ходу.
На порозі зачепився, впав, підхопився, пошпотався, але втекти не пощастило: Совгирь кивнув більшим хлопцям, кинулися ще й добровольці — й Тарас миттю був заарештований.
Совгирь не показав з того випадку ні гніву ні радості — занадто звичайна се була річ. Мінялася тільки черга: утікач мав дістати порцію першим.
Тарас почав кричати, вириватися, хвицати ногами. Він не знав, що цим тільки погіршує своє становище. Совгирь навіть не дивився, бо і це була річ цілковито собі звичайна. Він сортував різки й, тільки скінчивши, крикнув:
Ну, який тут тікав? За втечу — перша черга, а за борюкання — двійна порція. Кладіть його!
І Тараса розіклали. І як він не кидався, чого він не виробляв і руками, і ногами, й зубами навіть — своє дістав повністю.
А хлопці сміялися. Особливо ті, що вже пройшли таку навуку.
— Наш Тарас тепер, наш? Хрещений!..
Плачучи вибіг Тарас із школи. Йому здавалося, що кожен, хто тільки не погляне, мусить його пожаліти: ах, бідний, бідний хлопчик... чи ще там як. А на превелике диво, виходило цілком навпаки: всякий, хто тільки бачив зарюмсаного хлопця, що біжить вулицею, підтримуючи штанята, починав сміятися.
— Ага? Оце вже Совгирь почав вас учити? Молодець Совгирь! Значить добрий з нього учитель буде!
Тарас прибіг додому. Вбігаючи у двір, тон плачу підняв вище, сподіваючися, що хто-хто, а мати ж уже пожаліє обов’язково.
Мати була хвора. Щось останнім часом вона почала прихворювати. Вона, правда, пожаліла хлопця, але... якось не так. Бо теж вважала, що наука без різки не обійдеться. Воно неприємно, правда, але що ж поробиш? Он як зубки
прорізаються у дитини. Теж боляче, але не минеш же. Так і тут.