Пішли горіхи збирати. Поблизу вже всі було повизбирувано, але серед хлопців був один трохи старшенький, Смалько, то він повів усю громаду "на січу" — там іще зосталося горіхів досить.
Щоб дістати отих двойко чи тройко горіхів, ліщину треба нахилити. А коли нахилиш — горіха вже не видно поміж листям. Для того, щоб знайти горіх, треба пришморгнути рукою по всій гілці — це така техніка.
Тарас швидко навчився тої премудрості й не відставав від товаришів. Але загалом була вже пізня пора на горіхи. Що визбирали люди, а що й просто осипалося. Отже увагу доводилося концентрувати на "збиранцях", тобто на горіхах, що визріли, випали й шукати їх треба вже під кущем, серед листя. Це найкращі горіхи.
Бувалі хлопці мріють, щоб ізнайти мишаче гніздо.
— Там, брат, горіхів!.. Та всі спілі! Та один в один! Всі починають шукати мишачої нори, розкопувати кожну дірочку в землі, але нічого з того не виходить.
Гриби збирати теж страшенно цікава річ. Хлопці спочатку як понабирали грибів, так майже самих поганих. Тарасові найбільше подобались мухомори, так він нагилив їх повну пазуху.
— Та хіба ж ці беруть? — повчає Смалько. — Це такі, що як наїсишся, то й дуба даси. Ти отакі бери, о! Оце називається справжній гриб.
Смалько оточувався малечою й читав їм цілу лекцію.
— Гриби усякі є. Є маслюки — це теж гарні гриби. Він і на піску часом росте. Та чудно: пісок сухий, а маслюк мокрий. І де він ту воду бере на сухому піску? А оце вже пустіші гриби —сироїжки, голубінки, поплигушки — таке... Синець іще нічого гриб. Гуски... А довгі такі, то зовсім негодящі — гадючі. їх теж не їдять.
— А наші дідусь кажуть, що всі гриби можна їсти, тільки знати, як їх приготовити.
Це малий Стецько. Його дід зайшов сюди із якихось лісових сторін, то справді їв усі гриби, окрім мухоморів.
А увечері — то була вже справжня казка. Показалося, що лісові забави можуть бути такі, про які й мріяти не Доводиться на селі.
Насамперед дітвора розвела коло сушні таке вогнище, що все листя на полянці кругом попеклося. Довгі язики полум’я сягали аж у саме небо, танцювали й дивно освітлювали все довкола.
Вогнище тріщить, сире галуззя шипить і карьожиться, дитячі радісні вигуки перемішуються з тими звуками. Хтось кинув жменю горіхів у вогонь. Як почали ж вони тріскати! Як почали бабахкати!.. Розпечене шкаруп’я летить в усі боки, мов золоті жуки. Одного хлопця як тріснула така шкарлупина, так зразу гуголька набігла. Сміху було!
Андрій Смалько бував уже в лісі, знає усякі лісові забави. От він кинув кілька груш у вогонь. Вирізав паличку, загострив кінчик. Грушки розпалилися, обгоріли й на них затлілася верхня шкуринка, Андрій штрикав паличку в грушу й шпурляв грушу вгору. Від руху в повітрі шкуринка розіскрювалася і тоді здавалося, що то зірка летить у темному нічному цебі. Хлопцям це страшенно подобалося, й вони всі позагострювали свої патики, понакидали груш у вогнище. Але чомусь не у кожного виходило так, як у Андрія.
А Смалько вже нове щось надумав. Знайшов пеньочок спиляного молодого дубка, плюнув на середину й усім теж велів плювати.
— Щоб калюжка вийшла.
Хлопці наплювали невеличку калюжку, Андрій витяг із вогнища жарину, бистро поклав її у ту слину й щосили вдарив обухом. Брильянтові снопи більших і менших іскор розбризкувалися в усі боки, мов водограй жаровий. Діти аж почали скакати від радощів.
XXVIII
Коло сушні робота не тяжка, але безперервна. Дрова підкладати, дивитися, щоб вони не горіли жаром, ворушити груші, висипати готові й накладати свіжих — все це мусить іти без перестану. Тож дядьки чергуються коло сушні.
Батька Йванового мав змінити на другу ніч Яків, отой, що з Залісся. По правилу Гончаренко мусив діждатися Якова, передати йому справу й дітвору й тоді вже їхати. Але Нехведові дуже пильно було додому й він, понадіявшись, що Яків скоро приїде, почав збиратися.
— Ви тут не балуйтесь, а Яків скоро приїде.
Цьвохнув шкапину батогом і подавсь. Діти зосталися самі. Спочатку вони тільки зраділи.
Але от почало вже й смеркатися, а Якова нема. Вже й смеркло, а Якова нема. Вже й темно стало — нема Якова.
От тут уже й боятися пора. Звідкілясь прийшло й обгорнуло почуття самотності, безпорадності. Одна думка, що на десятки верст нема душі живої, що куди б ти не ткнувся, куди б не пішов, усе буде ліс, ліс, ліс, — від одної цієї думки замерзала кров у жилах.
Поки було світло, стежили за сушнею, хвалилися один перед одним, що не будуть усю ніч спати, а все підкладатимуть дрова. Але коли стемніло, виявилося, що ніхто не хоче сидіти в сушні.
— Хіба ми знаємо, скільки підкладати дров та коли груші виймати?
— Нехай дядько Яків приїде та сам і підкладає.
— Якби йому приїхати, то він би вже приїхав. Хто ж, на ніч дивлячись, буде сюди їхати?
Це надаремне хтось сказав. То була'хоч надія, що Яків таки приїде й положить кінця важкому почуттю самотності. А ця фраза відібрала надію, і на серці стало холодно-холодно. Малий Санько — він був тут найменший — почав навіть пхикати, але Андрій крикнув:
— Ну чого ти реви розпустив? І без тебе...
Це теж була невдала фраза. І без тебе, мовляв , страшно.
Хтось порадив лізти в курінь. Це була думка всіх — і всі разом, штовхаючись, почали лізти у той курінь.
Це не був курінь. Просто нарубану ліщину уткнули в землю одним кінцем, зігнули й уткнули другим. Вийшла дуга. Під ту дугу можна залізти й лежати. Тільки лежати.
Так от у той курінь залізали звичайно діти спати, лягаючи покотом і тісно притуляючися одно до одного. Коли все було нормально, у куріні трималася щира веселість. Хлопці лоскоталися, душилися взаємно. А то нараз повітря починало псуватися, і це теж було дуже смішно. Часом таку реготню зчинять, що від сушні чується окрик:
— Ей, ви там! Спіть мені зараз, а то батога дам!
Тепер нічого такого не було. Спішно позалазили в курінь, причому якось так сталося, що старші опинилися всередині, а малеча з країв, де було "страшніше".
Малого Санька відтиснули на самий край, і він почав плакати. Андрій крикнув на нього, але від того Санько ще більше розрюмсався. Тарасові стало жаль малого й він помінявся з ним місцями. Це не так то просто було зробити. Для того треба було вилізти з куріня обом, причім вилазити не головою вперед, а ногами. В звичайні часи це робилося простіше: хтось вилазив перший і з реготом витягав за ноги товаришів.