— Буває й таке, ну тільки рідко. Все більше по ділу.
— А я так признаю, що від тих ярмарок тільки лихо!
— О-ов?
— Да, да!.. Ярмарки вредять справі божій! Тут до служби божої дзвонять, а тут до ярмарку всяке поспіхом. А воно ще, як на злість, і ярмарки повстановлювано — коли не на празник, то на неділю обов’язатильно.
— А коли ж його установляти? Вже ж не на робочий день.
— Та вже-ж і не на празничний! — аж скрикнув дід. Видимо його це питання хвилювало. — У буденний день тільки робота твоя пропаде, а в свято — душа. Он і йди у суботу перед ярмарком до церкви — порожня церква! Стирчать там бабок душ із шість, моляться за діточок та онуків. А самі ж діточки та онуки де? Онуки ягняток заганяють, жінки страву готують, а чоловіки вози лагодять — на ярмарок їхати. Так хіба їм до служби божої?
Старий розхвилювався. Все, що йому здавалося цінним вічною непреходящою цінністю — все те приносилося в жертву іншому богу, богу щоденності, меркантильності. Люди, мов сліпі, не бачили, не розуміють, що за дешевим видимим набутком сьогоднішнього дня втрачають велике й вічне благо. І старий не може зрозуміти, не може простити цієї людської тупості.
— А на ярмарку. Скільки гріха, скільки брехні, скільки обманства! Таке виробляють, наче Бога й зовсім на світі нема. А божаться!.. А присягаються!.. "І бодай мені добра не було! І щоб я додому не дійшов!.. Та нехай мені й очі повилазять і руки-ноги покалічить". Пху!..
— А наторгується, набожиться, намошенничається — поспіша! А куди ж ото він поспішає? Мо’ до храму божого свої гріхи одмолити? Ні!.. До шиньку він поспішає — от куди він поспішає!..
— Що ж, — ледве знаходить можливість вставити слово дядько Григорій. Говорить він смиренним голосом, мов винуватець, що не надіється на виправдання зовсім, а бажає хоч трохи залагодити приговір. — Що ж, і в шиньку не саме тільки погане. То вже хіба, як підіп’ють люди. А поки тверезі, то й у шиньку багато доброго можна почути. Не самі ж п’яниці до шиньку ходять. Інший зайде, щоб побачитись із добрими людьми та побалакать. Другий —послухати людей та дечого довідатись новенького. На селі де ж більше зібратися людям до розмови? Нема й місця більше, як шиньок. А чоловіка мабуть уже так Бог создав, що йому не можна довго без людей буть.
Дід не згоджується й довго та нудно доказує шкоду ярмарків та шиньків. Віз злегка поторохкує по дорозі. Дядько Григорій розморений жаротою та Бахусом, куняє, хоч не хоче того показати. Але от він хропнув і сильно хитнувся. Дід замовк і з докором похитав головою. Згодом звернувся до Тараса.
— Оце я буду злізати, а ти візьми віжки та й прав. Тут дорога рівна, не перевернешся. А батько нехай проспиться. А як проїдеш балку — збуди батька.
Бо там дорога розстання — ще заїдеш хто й зна куди. Ну, прощавай.
Дід легко скочив з воза і, йдучи обіч, валив дядька Григорія на віз. Той боронився, бажаючи зберегти сидячу позицію: останні проблиски свідомості залишили наказ "сидіти".
— Ну, ну... лягай вже, лягай, — з якимось відтінком злості говорив дід.
Дядько Григорій не боронився довго: повалився набік і захріп. Дід перекинув ноги у віз, кивнув Тарасові головою й пішов.
А Тарас, перебравшися на передок, чув себе цілком щасливим. Це ж досі йому давали тільки "поправити", так ніби побалуватись, а кожної хвилі могла простягнутися рука, зневажливо відхилити ліктем й забрати віжки. А зараз він сам був хазяїн. Діловито цмокав на коняку, надержував, де згористо, й чвиркав слиною крізь зуби, як парубки.
XXVI
Літо промайнуло. Тарас і не зглянувся, як пройшли жнива, на полях виросли рядами жовті копи.
За панською роботою щось довго не вдавалося Григорієві перевезти хліба з поля. Люди вже молотять, а Грицькові копи ще на полі. Насилу зібрався.
Поїхав і Тарасик на поле. Воно тепер не таке, яким звик бачити його літом. Голе і все в стернах, як їжак у колючках. Про те, щоб побігати, вже нема й думки.
Коли батько почав на довгих вилах підіймати снопи, Тарасик побачив цікаву річ. Майже під кожним полукіпком ворушилося гніздо мишенят. Гарненькі такі, манюні. Батько без милосердя топтав їх ногами.
— Диви, скільки цього паскудства наплодилося!
Тарасові до сліз жаль мишеняток. Він схопив батька за руку.
— Тату!.. Що ви робите?.. Вони ж маненькі... Та-ату!
Микита зневажливо сміється,
— Ото дурний! Та вони ж жито трублять!
А потім додає поважно.
— Як мене узяли тато вперше на поле, та почали снопи підіймати. А там мише-ей!.. Так я давай їх бити долонею. Б’ю та й б’ю. Коли це глядь, а у мене рука вся в крові. Об стерно попроколював.
Тарасові дуже сподобалося їхати на снопах: так високо він іще ніколи не бував у житті. Віз хиляється на колдобинах, татко тоді кричать: "Держи-ись!", а Тарас регочеться у відповідь.
Осінь, осінь... І забави у дітей тепер осінні, своєрідні.
Очерет уже твердий, з нього що хочеш, те й зробиш: і дудку, і млинок, і "липку" — щоб на будучий рік черешні звисока рвати, хоч іще, мабуть, не траплялося ніколи на світі, щоби цей причандал долежав у хлопця до наступної весни.
Будяки вже теж тверді — добрі дудки з них виходять. І з бузини, і з болиголова, та мало хіба з чого можна зробити дудку — аби охота! Он із гусячого пера хіба ж такі пищалки виходять! Ого!..
Наспіли груші, яблука по садках — і у хлопців появився зуд, особливий рід сверблячки: ну от свиндить і свиндить, щоб я лук накрасти. І не перестане, поки не врадеш або не заспокоять тобі той зуд іншим способом.
Підманили хлопці й Тараса полізти в садок до діда Семигласа; дуже вже гарні бергамоти у діда Семитаса в садку.
Полізли. Тільки старші ж хлопці взяли на себе функції підбирання, а Тарасові веліли лізти на грушу й трусить. А тут наскочив дід Семишас. Підбирачі вростіч, а Тарас і попався.
— Он-ба хто мій садок обтрусює! Ну-ну!.. Такого гарного батька син — і по чужих садках лазить.
Соромно Тарасові. І особливо за те, що от утоптав у болото честь батька. Оцей же Семиглас частенько приходить до нашої хати в неділю послухати читання — як же ж тепер Тарас дивитиметься йому в очі?
— Ой, дядечку, голубчику! Дідусю рідненький!.. І зроду-віку не буду!.. Ой, і помилуйте!.. Ой, і пожалуйте!..