Але з диким вигуком спускаються вони на землю за вогнищем і біжать, біжать потім, міцно взявшись за руки. Біжать у тьму ночі, над річку, геть подалі від подруг і товаришів, у велике щастя єднання.
А біля вогнища — море шумів молодих, і пісні уривок, і сміху, і тонке визкотіння дівоче, в якому не знати чого більше — чи радості чи солодкого болю, чи привабливого протесту. Далекі древні боги радіють, бачачи в тім свою вічність.
До пізньої ночі сидів на березі Тарас. Аж перелетіла остання пара, аж погас останній гомін вогнища, аж усі розійшлися.
XXV
І все ж не Марена із своєю поезією й не Купало з дикою фантастикою зробили на Тараса найбільше вражіння. Це зробив ярмарок. Звичайний собі ярмарок у Вільшаній, а для Тараса це була ціла епоха.
Батько давно вже клопочуться про ярмарок і так само давно Тарас піддобряється, щоб і собі поїхати, але батько не хотять.
— Микита поїде. Він мені хоч поможе, а ти що?
Тарас уже й плакав потихеньку, і до материного заступництва вдавався, але надій у нього не було. Тому легко собі зрозуміти його здивування й радість, коли батько сказав:
— Хочеш завтра зі мною на ярмарок?
— Тату!.. — тільки й міг сказати Тарас.
— Якщо хочеш, то лягай раненько спати, бо ми виїдемо ще вдосвіта.
Тарас і зовсім згоден не лягати.
Батько справді злагодився ще затемна. Тарасові здалося, що він і очей не встиг змружити, а мати вже будять.
В хаті темно, ледве блимає каганчик. Батько здається високим. Підперізується й щось до матері говорять. Чути, як сопе Микита.
Тарасові не хочеться уставати й другим разом він почав би хлипати, але згадка про ярмарок пружиною підіймає його з постелі. В півхвилини скінчив свій туалет — і готов.
— На свитину, загорнешся, — кажуть мати. — Зранку буде холодно.
— Та я не хо-очу...
— Бери, бери — чого там не хочу. Ще як захочеш.
Тарас нехотя взяв свитину і... зараз же вдягнув, як тільки вийшов надвір.
— Ну, сідай, — коротко каже батько.
Тарас ускочив до воза й примостився на якихось мішках, укутавши ноги в свиту.
Поки їдуть знайомими вулицями, для Тараса мало нового. Хіба тільки цікаво, що то бачив вулицю все знизу, а тепер звисока.
Але от виїхали за село. З балки потягло вогкістю, посвітлішало доокола — і почала звучати Тарасові ота безконечна дивна симфонія, що потім буде гремити фанфарами, співати мелодійно в ніжних стансах і чарувати людей.
Он у балці обоз розташувався. Це, мабуть, не ярмаркові чумаки, а проходящі, бо не поспішають — воли порозлигували, обложили, варять кашу. Різьбленими постатями вималювалися спокійні фігури сивих волів — лежать і ремигають. Коло них, неначе з марму виточений, вартовий: у білій сорочці, білих штанях, обіперся на довгу палицю, стоїть і дивиться на дорогу. Вози заточено півколом, війя стірчать далеко вперед. Тарас не встиг іще налюбуватись, як уже й не видно за горбком.
Дорога рівнішає, віз покотився веселіше. Більше людей стало попадатися. Он дідусь якийсь спочиває під копою. Поза якась журна-журна. Мабуть, син або онук із хати вигнав.
Манівцями спішить жінка. Під пахою півень. Мабуть, удова, а півень — то остання животина у хаті. Припекло дуже, що біжить на ярмарок продавати.
Два старці "на пару" йдуть (з одним поводирем). Балакають, чи зіб’ється гурт на ярмарку чи доведеться поодинці.
— А воно ще. хто й зна як краще: одні кажуть лучче самому, другі у гурті, — чує Тарас, проїздючи мимо.
Все люднішим і люднішим стає шлях. І пішки, і верхи, і на возах спішать, спішать люди. Одних обганяє дядько Григорій, другі його обганяють.
Якась діловитість в усіх рухах. Говорять не таким тоном і темпом, як ото йдуть, скажім до церкви — і Тарас починає уловлювати вухом якийсь особливий тон перед’ярмаркового ранку.
І батькові передається отой суєтливий настрій. Він підхльостує коня — і скоро вже стає видно Вільшану.
Уже чуються перші прелюди ярмаркової оркестри. Найріжнородніші звуки змішуються в один безперервний шум. Тільки під’їхавши, вухо починає розрізняти в тім шумі окремі складники.
Насамперед — крики. Кричать не тільки перекупки, що їм ото за охотку погаласувати на вільному повітрі просто з причин фізіологічних, а кричать хазяїни, люди статечні.
— Та чого ти на моїм місці став, чортова на тобі голова? Я тут раніше собі місце наглядів.
— А ти б табличку повісив, що тут твоє місце з діда-прадіда.
— Воза постав бока!.. Воза, чуєш? А то я тебе навчу!
— Куди ти дивишся, анахтема? Колесом зачепив, сто чортів тобі в ребра!
— А це ти неділю святу зустрічаєш, що диявола так рано згадав?
Ярмарковий галас оглушує Тараса. Він не знає, куди дивитися, на що
звертати увагу. Люди всі зайняті, всі заклопотані: ходять, обглядають, приціняються, торгують. Ті дорого правлять, ті дешево дають. Багачі на возах сидять, сіль продають. Повиїздили із міркою своєю і з вагою своєю, тож обмірюють і обважують, як хочуть. І жалості від них уже не сподівайся.
Жінка якась мізерна прийшла соли купувати. Та так уже благає, щоб хоч шажок уступив.
Та згляньтесь, дядечку, на мене убогу... В мене ж діточки маленькі, а грошей немає. А вам же ж Бог заплатить прибутком і на скотині й на родині.
Так куди? І не дивиться.
Он рашівці. Десь Рашівка є якась. Із тих рашівців торговці найлуччі й повно їх по всіх ярмарках. Тут теж вони цілий куток зайняли. Нарід усе зрячий!.. З довгими ціпками, низько стрижені, в поганеньких солом’яних брилях, в драненьких куцинах та засмальцьованих полотняних штанях, заправлених у чоботи з довгими халявами.
Про тих рашівців кажуть, що їх собаки не займають. А чому не займають, так тому, що раиіівці мажуть чоботи вовчим лоєм.
Тарас підходить ближче до рашівців — хоч понюхати, як то пахне вовчий лій. Потягає носом, але нічого особливого не чує.
Рашівці спокійні, несу єтливі. Нарікають.
— Нема сходу нашому товарові. Москва оце почала плентатись по всіх усюдах. Он глянь, скільки їх сюди насунуло.
Тарас глянув — справді москалі стояли цілим рядом. І з образами, і з ложками, з поясами і з усякою всячиною. Звідти нісся безперестанний "галдьож", бо всі вони говорили безперестанно й усі разом.
Тарас підійшов до них — і його зразу оглушило.
— Ех, сярпи! Ех, сярпи!.. Самі жнут! Самі бярут!.. Нагінайсь — не валяйсь!