І матушка заплакала.
— Якщо тобі там буде погано, приходь уп’ять до нас. Батюшка прибавлять...
Тарас махнув рукою й вийшов.
хь
Ті два тижні, що прожив Тарас у Іваненка, були мов світлим раєм після того всього, що довелося бачити досі в житті.
Іваненко жив сам. Готовила їсти й взагалі порядкувала всім якась його тітка, старша жінка. В кімнатах було чисто, куди чистіше, ніж навіть у Кошиців. Обидві кімнати були завішані картинами, етюдами, ескізами — і це Тарас уперше побачив справжнє малювання. Одразу оцінив різницю між ним і всіма отими богомазами, плоди трудів яких бачив досі. Ось вона, справжня майстерність! І смішними здалися йому його захвати мазанням отця діякона лисянського, а тим паче отця Мардарія майданівського.
Між іншим, дуже вразила Тараса одна картина. Богоматір сидить із младенцем. Ясно, що це іменно богоматір, а на руках у неї маленький Ісус Христос. Але... Але ця богоматір була в українськім костюмі у дівчачому — з вінком і лентами, а на маленькому Ісусикові була українська вишивана сорочечка.
— А це... не гріх? — спитав Тарас.
Іваненко усміхнувся.
Ні, Тарасику. Гарно нарисувати не гріх. А от погано набогомазити й говорити потім, що це святий образ — так це, по-моєму, гріх. Ти пригадай собі — чого тільки нема по отих наших церквах! Аж дивитися іноді гидко, а не то що...
І для доказу повів Тараса до місцевої церкви, й показував тамтешні образи. Вперше глянув на них Тарас критично і здивувався: як він міг досі захоплюватися таким?
Особливо довго вони обоє розглядали картину "Страшного суду", намальовану в придворі на всю стіну.
Величезний змій повився вгору, а по ньому, мов по дорозі, йдуть уверх праведники до вічного блаженства. На самім верху Господь за столом бенкетує з ангелами; на столі випивочка й закусочки, заморські якісь плоди.
Внизу змій роззявив пащу, а в тій пащі сидить Сатана; у нього на колінах маленький Іуда з гаманцем. Ще нижче — пекло. Туди дияволи тягнуть грішників, закованих великим ланцюгом. Оті грішники були найцікавіші.
І кого там тільки нема! Он лихвар із верьовкою через плече, а на верьовці кошелі з грошима. П’яниця з пляшкою горілки в руках, магометани в чалмах, ляхи в жупанах, євреї в лайсердаках. Тут же архієреї в митках, попи в камилавках, ченці в клобуках, генерали, купці.
Он жінка лежить на постелі під червоною ковдрою, а коло неї стоїть чорт. У нього з рота напис: "Лінива до церкви".
Он судія неправедний їде в колясці, а запряжка — два чорти, третій доводить, четвертий за лакея ззаду.
Відьма з дерев’яним відром — колотить у нім якесь зілля. Повія із зміями на обличчі й грудях; чарівник із гадюкою й шклянкою; чарівниця заламує жито; злодій снопи краде.
А там кравець із аршином, ножицями й червоною матерією; швець із чоботом, ткач із клубком ниток, мірошник із жорнами.
Трохи нижче — Забава: танцює чоловік із жінкою, їм приграє скрипач, а два чорти плещуть у долоні. Женщині чорт показує мертву дитину, й тут же напис: "Та, що діти тратила".
Дерево намальоване, вулик на ньому, бджоли літають. Чоловік виймає мед, а чорт його підбадьорює. Напис: "Пчоли краде".
Кум із кумою на возі, а везе їх диявол. У кума в руці пляшка, у куми чарка. Пан посесор із люлькою в зубах і написом: "Choc do piekla, ale zfajka"
Ще так недавно Тараса захопила б ця картина. Він щиро дивувався б фантазії автора, його умінню нарисувати та все старався б і сам наслідувати у коморі на стіні, і от зараз нічого того не відчував, а навпаки: ясно витискувалися наверх усі хиби рисунку, а перед очима стояла Божа Матір Іваненка із скорбними, живими, говорящими очима.
Іваненко бачив ці переживання хлопця й його це радувало.
Сам Іваненко був людина лагідна, начитана і у нього знайшов Тарас багато книжок у бібліотеці. І ця бібліотека перед Тарасом не тільки не замикалася, а навпаки! От де начитався Тарас! Читав і сам про себе, читав і голосно, питаючи про незрозумілі місця. Читав і Іваненко, а Тарас слухав, рисуючи.
А з рисуванням Тарасовим було так. Спочатку Іван Митрович (так звали Іваненка) давав хлопцеві копіювати з рисунків. Потім поставив білу дошку з крейди чи що, а на тій дошці квітка не квітка, листок не листок. Велів нарисувати й тінь покласти.
Тарасові легко все це давалося. Він знав уже, що таке "штрих", "контур", "фон". Розумів уже, що значить формула — "около контура по направлению контура". Пізнав різницю м’якого й твердого олівця, властивості розтушовки.
Коли Тарас гарно намалював листок, Іван Митрович поставив перед ним білу фігурку якоїсь жінки й велів нарисувати її. Ще згодом показав дерево на вгороді й сказав змалювати його, а нарешті раз сказав:
— А мене зміг би ти нарисувати, Тарасе?
Тарас зніяковів. Йому аж наче страшно стало.
— Я... не знаю...
— Ану попробуй. Я сяду отак — от бачиш? Світло падає звідси, значить, ця сторона буде в тіні. Не бійся, сміліше, сміліше...
Тарас бистро приготовив усе що треба, сів і... завмер. Відчув щось таке, чого не знав досі. Він і взагалі не міг малювати цілком байдуже, але тепер, коли перед ним була задача передати олівцем лице, людське лице, він прямо не знав, що з ним робиться. Серце забилося, олівець тремтів у руці.
Найголовніше — з чого починати? Очі? Ніс?.. Чуприна, бо вона найвища? Що?..
А Іваненко сидить і уважно приглядається. Йому приємно, що його учень так хвилюється, тільки Іваненко не подає^виду.
Нарешті, сяк-так Тарас заспокоївся. Йому прийшло в голову, що спочатку треба дати контур, а потім уже в контурі визначити все, що куди.
Його очі зробилися гострими, проникливими, з них, мов стріли, полетіли погляди, пронизуючи лінії контура й приносячи до мозку накази... Тут вигин... тут точка збігу ліній... он волосся настобурчилася купка... один висок більше угнутий.підборіддя —от цікаве яке підборіддя!.. Вус — на один упало пасмо світла... от якби це фарбою потягти!
Олівець вже послушно ходить по паперу, там натискається, там слабшає. Ледве помітними лініями намітилися осі очей, носа, уст.. Там уже десь кинулося кілька штрихів затушовки — на щелепах, наприклад, а ці два-три штрихи потягли за собою ще, ще... Сильно зачорнене волосся тіньової сторони одразу дало