Зривається й біжить. Задихався, починає йти. От вийшов на верх гори —самі лани безконечні. Пішов полями. Де межею, де толокою. І так зайшов, що куди не гляне — саме поле.
О-он могила на полі. З тієї могили, мабуть, видно вже й стовпи. Пішов. Показалося, що то далеченько. Але таки дійшов. Виліз на могилу, глянув туди, глянув сюди...
І по той бік село, і по цей бік село. І там садки, і там садки. І звідти визирає церковця з трьома банями, вкрита білою бляхою. А стовпів нема.
Що ж його робити? Чи йти далі шукати стовпів чи вертати додому?
Поглянув на сонце, скинувши голову тим одвічним жестом, яким усі його предки дивилися на сонце, розміряючи по ньому своє життя. Сонце вже спускалося вниз.
— Ні, сьогодні вже пізно й, мабуть, не дійду я до тих залізних стовпів. Нехай краще завтра, разом із Катрею. Вона пожене корову до череди, а я піду до залізних стовпів. А сьогодні одурю Микиту: скажу, що бачив ті стовпи.
Скотився, мов барильце, з могили й пішов. Йому здавалося, що він іде додому.
Тихо у полі. Заходить сонце, благословляючи теплу землю останніми променями. Бовкнув дзвін на одній з церков — і заколихалися великі хвилі понад полями, понад хатами, понад лісом і там десь упали в гущавину лісову й завмерли.
І в тиші тій благовісній іде дитя польовою дорогою. Ляпають підошовки у теплу м’яку куряву. Сіється незримий засів вражінь, що виллються колись у пісню чарівливу.
Попереду показалася валка чумаків. Здалека чутно важке скрипіння доверху навантажених маж. Коло переднього воза йде сивоусий старий чумак. Дивиться — вже вечір скоро, а серед поля шкандибає дитина мала. Поглянув чумак доокола — невидно нікого зі старших. Це ж не інакше, як воно заблудилося.
Зупинив своїх попередніх волів — і вся валка стала.
— Ей, хлопче!
Тарас звів очі. Над ним схилилося вусате лице, а в тих вусах блукає добра посмішка.
— А куди це ти, парубче, мандруєш?
— Додому!
— А де ж твоя дома, небораче?
— У Кирилівці.
— У Кирилівці? А чого ж ти тоді йдеш до Моринець?
— Я не до Моринець іду, а в Кирилівку.
— Ага. Ну, як у Кирилівку, то сідай, товаришу, до мене на мажу — ми підвеземо тебе додому.
Підняв хлопця й посадив на скриньку, що ото приробляється на чумацькому возі. Ще й батога в руки дав.
— Не впадеш?
Тарас зовсім щасливий. Ще ніколи не їздив справжніми чумацькими волами та ще й з батогом.
— Гей!.. Агей! Соб! Цабе! — і хльоскає по широких спинах. А воли й не обганяються.
Чумак іде обіч, попихкує люлькою й поглядає, якби дитина, розмахнувшися, не впала.
Під’їздили до села. На супротивній горі Тарас побачив свою хату. Заплескав у долоні й закричав:
— Онде наша хата! Онде наша хата!..
— А коли ти бачиш свою хату, так іди собі з Богом.
Зупинив волів, зняв хлопчика з воза й поставив на землю. Обернувшись до товаришів, сказав:
— Нехай іде собі з Богом, — і хлоп’я, залопотівши ноженятами, подалось, скільки духу.
Вже добре смерклося, коли Тарас підійшов до свого перелазу. Став, щоб трохи передихнути, бо поспішав дуже.
Дивиться — сім’я вечеря коло хати... Вечірня зіронька встає... На шпориші поставили матуся низенький столичок, кругом сіли батько, Микита, Оринка мала — вечеряють. І тільки Катря стоїть коло дверей хати сумна така, підперла щоку рукою. Тарас висунув голову з-за перелазу.
— А ось і я!..
Катря побачила, заплескала в долоні, закричала:
— Прийшов!.. Прийшов!.. — і кинулася до Тараса. Підхопила на руки, понесла, цілує. Посадила на траву коло столика.
— Сідай вечеряти, приблудо! Ах ти приблуда, приблуда! — і все тулила голову малого до своїх грудей. Батько глянув на хлопця.
— Де це ти був?
А Тарас і не відповідав. Тільки тепер він почув, як дорогі йому і батько, і мати, і Катря, і хата оця, і Рябко... Сльози застелили йому очі. Ще трохи — і він би розплакався.
Микита й Орина не помітили повернення Тараса. Микита вважав себе вже за дорослого — де ж пак! — навіть до Адесу їздив! А Оринка ще мала: мусолить сорочечку, стараючись набрати повну ложку.
Мати може й приголубила б хлопця, але якось... соромилася. І от тільки Катря обігріла малого. Її тепла ласка дозволила забути й батькову суворість, і материну сором’язливість, й байдужість брата й сестри.
Тарас зголоднів. Катря все йому підкладає.
— їж, Тарасуню... їж на здоров’ячко.
А потім повела спати. Постелила, вклала, перехристила, поцілувала, приговорюючи — "ах ти приблудо, приблудо!..", і аж тоді пішла сама вечеряти.
Тарас заснув не одразу: навала вражінь дужала фізичну втому. Поля безмежні, могила, чумаки, воли і оті стовпи залізні...
— Чи казати Катерині та Микиті, що я бачив залізні стовпи?
Подумав-подумав — і рішив, іцо краще не треба. Микита все одно не
повірить. Він уже в Адесі був, то, може, й сам бачив оті стовпи. Катрю, може, й можна було б одурити, так вона така ж добра... Ні, не буду я її дурити.
Згадка про Катрю наповнила теплом дитяче серце і, повернувшися набік, Тарас міцно заснув.
XX
Дуже гарне дівчатко вийшло з отої Катрі. Височенька така на зріст, тоненька, гнучка. Очі добрі, як гляне — мов квіткою обдарує.
Гугнявить трошки — то дівчата на вулиці так і прозвали — "Катря гугнява"... Але це якось її не псувало.
Дуже любила співати — все, було, розлягається її голосочок по подвір’ю. І квітки ще дуже любила. Ото в неї — яких тільки хочеш квіток; і чорнобривців грядочка, і любистку, є царська борідка, трав’янці, королів цвіт, зірки, кручені паничі, рута, м’ята. Як тільки трошки вільної години — вже поле. Поле й співає. А мати гукають:
— Катерина! Доки ти будеш там із твоїми квітками? Іди краще полотно вмочи. Чуєш?
— Зараз, мамо!
Перестрибнула через перелаз, узяла на призьбі рукава, що недавно почала вишивати, й пішла за хату в садок.
— Ку-ку!.. Ку-ку!.. А де я?..
— Це ти, Тарасику? А що ти там робиш. Не лазь по бур’янах — там вужака тебе вкусить. Іди краще сюди та поможеш мені полотно зібрати.
— А де я? Ти знайди попереду. Ага — і не знайдеш, і не знайдеш.
— Ану-ну чи не знайду?
Катря швиденько збирає полотно і біжить за Тарасиком, нароспів приговорюючи:
Бобре-бобре! Ховайсь добре,
Бо як спійму —Шкуру здійму.
Тарас ховається у високій траві, скаче в кущі. Катря вдає, ніби його не бачить. Аж нарешті догнала й спіймала за руку.