Матушка витріщила очі. Ще перше слово доводилося чути, а другого ніколи.
Дурний ти, Тарасе. Який же з мене ристакрат? То пан у Вільшаній ристакрат. Великі пани которі.
Тарас здивувався. Матушка, а не знає, що пишеться не "ристакрат", а "аристократ". Він навіть так і сказав, а матушка чомусь розсердилась дуже.
— Дивись ти! Ще він мене буде поправлять, як говорити!.. Невмитопика нещасна!.. Усякий наймитчук, а туди ж морду свою суне! Батюшка усі навуки пройшов і всі на світі книги прочитав, та й то мене не поправляє, а він, свинопас, поправляти узявся! Соплі б утер спочатку! Марш мені до роботи, лобуряко! Я тобі докажу, як поправляти!
А Тарасові дивно. Йому здається вдячним треба бути, коли тебе поправлять. Зрештою він не має часу такими дрібницями займатися. У нього справи серйозніші. Он на сході росте велика держава персів, що її цар звучно себе титулує: "Я, Кир, цар народів, великий цар, могутній цар, цар Вавилону, цар чотирьох країн світу" і т.д.
І Тарас іде походом на Сірію, Фінікію, Палестину, Грецію... Жалко Тарасові греків — звик він до них.
От Дарій цар пустив своі кораблі від Гелеспонту (хто й зна, що воно таке...), але їх розбило бурею...
Стоп!.. Де?.. Де? Коло Афонської гори!
От так штука! Та невже ж і тоді вже була Ахвонська гора? Це ж та, що странники про неї розказують. Оце недавно заходив странник, матушка йому їсти давали. Так казав, що Ахвонська гора на краї землі, а Єрусалим так іще за нею верстов п’ять. А мабуть, брехня, бо он там іще цар Дарій плавав. Якби ж то був край землі, то він би ж туди вдав. А чи є загалом край землі?
Думка метнулася вже в цей бік, але безсилою була рішити ту задачу. Одно було ясно — що всі оті краї землі, про які говорять бабусі, странники — то все дурниці.
А от Ксеркс! Цей уже, аби не їхати коло Ахвонської гори, велів прокопати канаву з одного моря до другого, але нарвався на спартанського царя Леоніда. Триста воїнів — а відбивали усе перське військо, поки не полягли. От молодці! Загинули всі, а не піддалися!
Дуже подобалися оті "Леоніди" Тарасові. Він аж дідові, зустрівши в церкві, розказав:
— А де це воно, кажеш, було?
— У Фермопілах.
— Не знаю, не бував. Так ото і в книзі про них пишеться? Он бач — про них і пишеться. А чому ж про нас нічого не пишеться? Як під Берестечком триста козаків засіли на острові. Кругом, може, тисяч десять або й більше поляків, з гармат б’ють, із рушниць стріляють, а козаки не піддаються. Та не то що не піддаються, а б’ють, хто тільки висунеться.
Сам Потоцький гетьман під’їхав:
— Піддавайтеся, — каже, — нічого вам не буде. Підете на волю за те, що ви такі молодці.
— Не піддамось! — кажуть. — Нам слава козацька дорожча життя!
А Потоцький знов.
— Не тільки пущу вас свобідно, а ще й грошей кожному дам багато!
Думав, бач, їх грошима купити. А вони на те тільки засміялися. Та здіймає
кожен із себе черес, а в тім чересі повно червінців. І сиплють ті червінці у воду...
— От скільки в нас вартують гроші!
— Ну що ж, — велів тоді Потоцький повикочувати усі гармати й давай бити з гармат... А козаки обнялися востаннє, заспівали пісню та так із піснею й погибли всі...
Один зостався. Перебитий упоперек, увесь у крові, вскочив у човен і одстрілюється звідти. Вже нема в нього сили держатися... Впаде — і знов устане. "Бре-ше-те, чортові ляхи!" — і вп’ять б’є з пістоля!
Вже в нього й не стріляють. Стоїть польське військо та дивиться. І Потоцький стоїть, похмурнів: якби мені, думає, таких молодців — не жував би я кобилятини сирої у татарській неволі.
А козак вже обвис руками на човні, спливає кров’ю, а все ще ладиться пістоля набити. Та вже один мазур каже:
— Цосік блюзні схізмаціцек.
Та зайшов у воду по шию й стяв косою того козака.
Так от бачиш, сину. Десь там колись на краю світу загинуло триста греків.
І про них книжки пишуть, і люди ті книжки читають от уже скільки сот літ, і всі про тих греків знають. А хто знає про наших? Хто знає, як оті триста називались? Або як називався отой останній козак? А хіба то один такий випадок? Та на моїх очах скільки робилося такого, що тисячу разів варт би записати у книжку, а хто те записав? Ніхто! І ніхто не знає наших славних могил, ніхто не знає імен наших великих людей, що відвагою своєю світ могли б здивувати! Отака правда на світі, Тарасе... От і ти. Мужицький син — і то вже знаєш про отих греків, а про своїх — ні. А воно б треба. Бо, як то кажуть: і чужому научайся, й свого не цурайся! А то наші люди — як тільки вийшов на трошечки вищенький щабельок — вже і я не я, і хата не моя! Про греків тобі буде вчити, а про своїх ні. На своє йому наплювать! Своє йому гірше сміття! Гей, Тарасе!
І голос діда задзвенів, як труба.
— Коли доведеться, може, й тобі вибитися на якусь іншу путь — не забувай своїх людей і свого рідного краю. Не бери прикладу ні з панків, ні з підпанків! Люби оцю землю, оцю-о! — і дід тупнув ногою по землі. — Рідну землю, що кровію своєю напоїли її предки наші, а через те вона хліб нам родить! То нічого, що пан посів цю землю! Це временно! Прийде ж таки час, що скинемо ми пана із цієї землі, а разом із паном і тих, хто тягне за паном. Гляди ж, Тарасе, не заплутайся, серед них. Щоб не стидно було самому собі в душу заглянути.
Великі обіти зростали в душі хлопця від тих дідових слів.
XIX
Розмова з дідом посіяла роздуми в Тарасовій душі. Справді — греки, мідяни, перси... За них пишуть, за них знають. А де ж люди моєї землі, що проливали кров не гірше греків — а про них ніхто не знає, не пишуть книжок, не учать у школах? Ой, бідні ми люди і бідний народ наш увесь... А хто тому винен?
От як мужик буває бідний. Чому він бідний? Чи тому, що ледар і не хоче робити? Чи тому, що нещасливий — кобила здохла, грім копи попалив? Чи тому, що чужа сила задавила — пани, кріпацтво і неволя?
Ох, якби таку книжку знайти, де б про все це було розказано! Про нарід наш — звідкіля він узявся, як жив, як боровся. Є ж, мусить же бути десь така книжка! А може, і у попа є?
Перерив усю бібліотеку попову, а такої книжки не знайшов. А про греків не захотів більше читати. Цур їм! Про них, бач, пишуть..
Та й трудно стало читати. Батюшка все дома й дома. Різдво скоро, роботи багато. Самих свічок матушка загадала робити хто й зна скільки. А батюшка велів губок наготовити. Це діло Тарас знав, бо й удома траплялося. Треба в саду надерти із старих яблунь губок, добре їх витовкти обухом. А матушка приберегла тої води, що в ній овеча шерсть милася. В тій воді треба губки варити довгенько.