Тарас не відповідав. Та й відповідати було нінащо, бо то ж тільки так говорилося — щоб ласка не була без слів. Вічно би так сидіти й вічно би так слухати тих солодких докорів і тої насмішки дорогої.
— Чого ж ти справді плакав, Тарасику? Може, тебе обидив хто?
-Ні...
— Ударився? Ногу вколов?
— Ні...
— Так чого ж? Телята не слухають?
О! Це вже вона! Це вже лукава Оксана!
Тарас усміхнувся крізь сльози — і не була вже то гримаса на озлобленім лиці забитого звіряти, а був то усміх, щасливий, людський усміх.
— Ага! Смієшся? Значить, угадала! Ач капосні які!.. Ей ви, телята! Ви чого не слухаєте Тараса? От я вам задам!.. Ох лихо, Тарасику! Вони й мене не слухають!
І дзвінкий регіт розкотився по полю, мов чарівний спів пташиний. Розреготався й Тарас. А Оксана ще дужче!
— Тобі, мабуть, до води треба гнати отих телят твоїх. А що як вони тебе знов не послухають? Уп’ять плакатимеш? Ходім, лишень, удвох. Як ми удвох будемо, так уже напевне послухаються. Усе удвох, усе удвох... Ти ж мій жених — ти знаєш? Оце колись мені мати розказували, що як іще твої мати живі були, то ми, кажуть, із тобою усе, було, граємося разом. А вони, матері, все, було, сподіваються, що ми пара. У жарти...
І Оксана знов розреготалася.
— А ти взяв би мене? Узяв? А я б пішла за тебе, якби ти... не такий був плаксун. А то я тебе попоб’ю — знаєш же, люті жінки все чоловіків б’ють. А я лю-ута!.. Ти мене ще не знаєш! Я така люта, що у-у-у!..
І нахмурювала брови і трусила голівкою, аж коса теліпалася. Тарас реготав.
— А я тебе не боюся!
— Не боїшся? О, не бійсь — злякаєшся! Хіба би вже мене дуже любив та жалував. А ти мене любиш, Тарасику? Любиш, га?.. Скажи, любиш?.. Ну скажи... скажи...
Дівчина схвилювалася... Хлопець мовчав. Та й що він міг сказати? Ну да, він її любить, як нікого в світі. Але як це сказати? Соромно, ж...
А дівчина добивається... Хоче із оцих вуст, із дитячих, а так солодко почути це чарівне слово...
Оксана схопила Тараса за руку, сильно притягла до себе й все питала
переривистим голосом:
— Любиш?.. Ну скажи — любиш?.. Любиш?..
— Люблю, — ледве чутно прошепотів хлопець і схилив голову дівчині на груди.
Оксана важко дихала й тулила до себе Тараса. Це тривало одну коротку хвилинку, а вже в наступну немов зусиллям яким відірвала його від себе й сама відірвалася від нього.
Тарас стояв і весь трусився, мов у пропасниці. Вперше в житті почув він щось таке, що перейшло гарячим потоком усю його істоту і розлило по тілу невиразиму розкіш. Якби Оксана сказала йому зараз: я ще обійму тебе, а потім ти кинься в огонь, йому здавалося, що не задумався б.
Але Оксана не сказала. Її прекрасне лице потемніло й вона сухо звернулася до Тараса.
— Ну, прощай... Тепер уже сам поженеш.
Круто повернулася й пішла. А над Тарасом мов спустили кам’яну гору й придавили.
XI
Кілька днів ходив Тарас, мов сам не свій. Нічого не бачив, нічого не розумів. Усі його думи, усі його почуття були коло Оксани.
Оце ще раз з’явилася, мов зірка блакитна, на його обріях Оксана. З’явилася, освітила — і знов полинула. Виглядав її як сонця на отих полях своїх, але не приходила. Пішов би здалеку до її хати — так кожне ж побачить і буде сміятися: "О!.. Дивіться, дивіться — наш пастух! Уже за дівчатами зорить! Га-га-га! Го-го-го!.. Піди перше воші вибий!"
І соромно так, соромно стане... Почервоніє, як буряк, і дивиться, чи не помітив хто?..
А помимо того ходив щасливий. І не бачив Оксани ні на другий день, ні на третій, і ще багато-багато днів, а образ її невгамовно співав у душі і яснив пастуший труд. Наче крила виросли у Тараса за плечима й літав він тепер над землею в ясних високостях. Аж дядько Ярема помітив.
— Що це ти, хлопче? Менинник чи що?
Авже ж менинник, дядечку! Я тепер щодня менинник! весело відгукувався Тарас і сміявся.
Любо було йому сісти де під дерево і, закривши очі, марити. А в мріях тих знову почувати коло себе Оксану, чути, як теплі руки її обвиваються коло шиї, а гарячі запашні уста цілують, і трепет солодкий проходить по тілові від тих доторкань...
Любо було заглядати в будучину й бачити її щасливою, і то, власне, від близькості Оксани. Зрештою і не уявлялося життя без Оксани. Те, що він зараз не бачить її — це ж випадково... це так... Та це ж і не справжнє життя. А справжнє життя — то Оксана. Оксана — світ сонця, крин райський і смисл буття. Все, чого вона торкається, робиться прекрасним. Це ж вона, ота казкова царівна, що як засміється, то золото падає, а як заплаче — жемчуг сиплеться...
...Причепурить нашу хату й стане у ній, як у віночку. В хаті — як у раї!.. І садочок буде у нас. Хоч невеличкий, а все в нім єсть: і вишеньок трохи, і яблунь, і груш, і ще отаких усяких дерев, як у книзі з кунштами. Квіток багато Оксана насадить, щоб як ото у панському дворі я бачив, як іще з батьком покійним їздили. А я прийду з роботи та бурчатиму: "Ото понасажала сміття. Краще б цибулі посадила, бо я зелену цибулю люблю".
...Викопаю колодязь. Ні, сама водичка бігтиме з криниці, я тільки цямрину невеличку вкину, щоб акуратніше. Оксана прийде воду брати, а я підкрадуся іззаду й затулю їй очі долонями. "А хто то? Ану вгадай!.." А вона сміятиметься. І відірвала б руки від очей та ніяк — відра ж...
...Стрічок я їй накуплю... ба-га-ато-багато! І квіток отаких, як Козубівна надівала на вінчання... Але ж бо то тільки дівчата у вінках та у кісниках ходять, а вона ж... а ми ж...
Гаряча хвиля заливає лице Тараса. Він скакує на ноги. Оглядається — чи не підслухав хто отих мрій його дивних, і біжить за вівцями. Шпурляє дуже, а розмахом герлигою і бігає, бігає, аж поки не засапається вкінець і втомлено сяде десь у затишку.
Мрії про Оксану зробили якийсь переворот в душі Тараса. Все, на що дивився тепер, ожило перед ним, набралося плоті й крові, говорило з ним. Дивиться на поле, долини, гаї — і мов уперше їх бачить, бо справді такими він бачить їх уперше. Все, що досі було німе й бездушне, загомоніло до нього і сказало тайну свою. Як ото, кажуть, є таке зело, що як його проковтнути, то будеш розуміти, що кожна рослина говорить, що звірина — геть усе чисто.
Оце й Тарас так зараз, мов вкусив того чарівного зела — і забалакали трави до нього, хмарки на небі, потік серед очеретів, тополя ота самітня, що стоїть край дороги... висока, струнка і листом широка і — сама... Ні подруги-тополеньки, ні явора-козака, ні сусідочки-вербиці — нічого. Тільки поле, мов море, синіє докола. І так чомусь жаль її, тополечки, що вона ото одна, як сирітка на чужині, марно зеленіє.