Тарас перехристився.
— Іди ближче.
Тарас підійшов. Страх його збільшився.
— Веліє і пребезумноє дерзнутіє імаши. Не по чину гониши. Малярськоє дєло трудное і подвиг велик! Маляр, яко і черноризець, не владаєть собою самим, поработил бо ся єсть труду своєму і Богові слугуєть. Маляр дольженствуєть бить кроток, і молчалів", і срамяжлів і вобще человек без прогріха. А кий ти єсикто вість? О!.. Велія то єсть наука — діланіє малярськоє і не всяк хотящій возможеть. Бо то єсть — душа! Дух! Дуновеніє!..
Аж тепер тільки Тарас відчув усю величність малярського ремесла і всю свою нікчемність супроти тої величі. Хто він, що він, пориваючися на таке велике, на таке святе діло? Нарисував кілька салдатів та коней для школярської втіхи — і поліз куди голова не лізе.
Хто дав йому на це право? Та це ж подумати тільки!.. Церкву, скажім, розмалювати. Високо угорі — як його лізти? А святих скільки? Он ув одній нашій церкві, казали, їх сімдесят три, а то ж хіба усі? Усіх, може, сто — та де!.. Тисяча, може, а кожного ж із них треба знати як малювати, яку одежу, що в руках. Он один святий, кажуть, із собачою головою — так невже йому собачую голову малювати? А крила янголам? Не будеш же гусячого крила малювати... Якісь вони інші, мабуть, ті крила у янголів, а хто їх бачив? А Варвару із чим
малювати? Із Діоскором? А великомученицю Катерину? Та куди там!..
Дячок бачив вражіння своїх слів і ріс.
— Наближися.
Тарас підійшов, попустивши голову.
— Подай руку шуицю.
— Не зрозумів зразу.
— Пакі реку — подай руку шуицю.
Тарас не без страху простяг руку. А що як дасть палю гарячу, як Михель?
Дячок узяв Тарасову руку й уважно почав роздивлятися лінії долоні.
Роздивлявся довго. Водив пальцем, повертав руку туди й сюди, потім випустив, зітхнув, закрив очі й задумався.
Це вже зовсім перелякало Тараса. Він почав злегка тремтіти. А дячок, мов жрець таємного культу, знов узяв руку Тараса й повагом, особливо піднявши голову, почав.
Стручец, сірич пендзель сіє єсть орудіє малярськоє і к нему дольженствуєт бить сотаєтствіє руки. І вопше малярство єсть діло ручьноє, і потому маляр, сірич худог, дольженствуєт бить тонкорук і прекраснорук. І кріпкорук!
На руці, як у книзі, все єсть написане, уся жизня человечецькая. І як у книгу негромотний дивися скільки хочеш, все одно нічого не розбереш, так і в руку. Іменно — могій вмістити да вмістить!
І от читаю аз твою руку — бо мені од Бога дана премудрість чтенія рук — і бачу, що... плохо, брат, твоє діло. Не родився ти на маляра — рука твоя проти того не показуєть. Не виходить лінія там одна. Там дольжна бить одна лінія, котора показуєть художество, сірич малярство, а в тебе тої лінії нема. Значить, ти до малярства не годишся.
Тарас побілів... світ йому почав крутитися в очах. А дячок плавав у хмарах власної величності і, мов соловей, співав із закритими очима.
— Лінія рук чоловічецьких битіє єго опреділяєть. Лінія, яко звізда, от нарождєнія человеку придається. Сія книга єсть нелжива і нелукава, і чтяй її —не обманеться вовік і других не обманеть. Впротчем — дивись сам.
Дячок нахилився над рукою Тараса й водив по долоні дебелим пальцем.
— От сія лінія, дозде — опреділяєть характер неровен, коя неровная єсть і лінія. Бачиш же сам — неровная ж? Ну от! А сія яко прутіє тонкое, знаменуєть многошатательство. Сія четверичнаа — вказуєть на чотири естества: вогонь, вода, земля і той... як його... А сія промежка обозначаєть пустоту, яковая же єсть пустота. Сії дві лїнії, з’єднашившися, показують дві природи, аже глаголеть: ідє же єсть два ілі тріє во імя моє... А сія, подобна фоуніковую цвіту, сємо і озамо обраштяєтся і показуєть непостоянство веліє і неспособіє ні к чему. Брався ти вже не за одно діло, а нічого з того не виходило. Чому? Лінія отвєщаєть: ібо не імьєші в собі таланта ні к чему, ніже к бондарству і кушнірству. Єдино чим возможеши биті — це пастирем стад непорочних. Ото єсть твоя дорога. Хлопець ти великий, при здоров’ю — іди на своє діло, а про малярство забудь. І собі будеш морочити голову і другим. Врем’я потратиш, а толку не буде. Це вже не я тобі кажу, а твоя судьба. Вона ось тут уся нарисована, на руці. І піди ти з оцією рукою куди хоч — всюди тобі скажуть одно. Конешно, хто не понімає, тому все одно. Но кто єсть человек із понятієм, той тобі скаже тільки те, що і я: маляра з тебе не буде! Нікогда!..
Кожне слово дячка краплею розтопленого металу падало на бідну голову Тараса. Кінець... Кінець усім мріям, усім перспективам... Пасти чужі телята —от і все.
Тарас прийняв руку від дяка й очима шукав шапки. Але що очі були повні сліз, то він нічого не бачив.
Увійшла дячиха:
— А куди ж це ти, манушко, наладився? Тарас притулився до одвірка й протяжливо, до глибини безнадійно, заридав.
— О!.. Я так і знала! Це вже ти, чортів дурень, намолов щось хлопцеві!
— Єсмь служитель божію слову, а не чортів дурень!
— Хоч ти й служитель, а дурень! Ну нащо обидив хлопця? Воно, сиротятко, прийшло до тебе, як до чого путящого...
— Воістину шаголеть священное пісаніє: Лєпле жити со лвом і змієм, нежелі з жоною лукавою...
Тарас не дослухав. Слово "сиротятко", вимовлене добрими жіночими устами, наповнило жалем всю його душу. До болю яскраво відчулося і сирітство, і повна безпорадність, і повне безпросвіття попереду. Одна ясніла зірка, одна надія гріла й зоставляла при життю — і от усе загасло. Ні до чого він не здатний. Не то що до малярства, а навіть до бондарства, шевства... Що ж такому чоловікові робити? І пощо таким людям жити на світі? Умерти, одно тільки зостається — умерти.
Тарас вибіг із хати. Біг вулицею села, а з його уст виривалося якесь виття. Тяжке, надокучливе... Як ото у псиці заберуть дітей, а вона скавулить, скавулить...
Хто зустрічався, зупинявся в здивованню, але Тарас не помічав того... Біг і вив.
— Сило небесна! Що це за хлопець? — крикнула якась баба й схопила Тараса за одежу.
Мало тямлячи, що робить, вирвався Тарас і добіг далі, не перестаючи вити.
Собачка якась ув’язалася за ним і, дзвінко тявкаючи, намагалася вхопити за голі п’ята. На дзявкіт цуценяти обізвалися інші собаки, потім іще, ще — і так біг Тарас у тому концерті, звертаючи на себе увагу всіх. Люди здвигали плечима.